Сакральне значення хліба

Світлана Боян-Гладка

(кандидат історичних наук,

доцент кафедри етнології і археології

Прикарпатського національного

університету імені В. Стефаника)

САКРАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ХЛІБА В ОБРЯДОВІЙ ПРАКТИЦІ БОЙКІВ

Хліб посідає перше місце серед харчових продуктів. Вченими точно не встановлено, коли людина вперше почала випікати хліб, проте без сумніву на території України випікання хліба припадає на час осілого способу життя. Згідно свідчень Геродота в українських землях першість вирощувати пшеницю належить скіфам-орачам. Можна припустити, що випікання хліба поклало початок цивілізації.

Для українців хліб не лише матеріальна, але й духовна річ – святиня, предмет обожнювання, оберіг, жертовна страва або й саме божество чи втілення божественної сили. Хліб займає в українській традиційній культурі сакральне значення. До нього українці здавна шанобливо ставились і по сьогодні в етнографічних районах України, а особливо на Бойківщині вважають хліб святим.

В християнстві хліб – це уособлення життя, Ісуса Христа: «Я – Хліб Життя», «Хліб, що зійшов з Небес» – саме так називав себе Ісус, пояснюючи глибину свого вчення. Християнське чудо «помноження Хліба» – саме це диво є одним з найбільш втаємничених в палітрі усіх, не менш дивовижних, діянь Христа. «Переломлення Хліба» – «Святі Дари» – «Святе Причастя» як прилучення до тіла (у вигляді хліба) й крові (у вигляді вина) Христа – на цьому містичному таїнстві базується Божественна Літургія, зміст обрядової культури і християнської віри як такої.

Поряд з християнським вшануванням хліба українці здавна практикують обрядову цінність в традиційній культурі. Без хліба не обходилась жодна важлива подія в українській родині. Елемент сакральності хліба присутній в календарній і родинній обрядовості українців. Хліб – це символ життя, смерті й воскресіння, символ поживи як для тіла, так і для душі. 

На Бойківщині здавна хліб був присутній у всіх обрядах родинного життя. Наприклад, починаючи ще від самого народження людини, хліб у її житті супроводжувався обрядами та віруваннями. Напередодні пологів чоловік йшов з хлібом запрошувати бабу-повивальницю, а та в свою чергу приходила до породіллі також з хлібом. Коли з’являлася на світ дитина – з хлібом йшли на родини, з хлібом приходили на хрестини. Вважали, що хліб приносити потрібно замотаним у рушник або хустинку, щоб дитя було з хлібом та не було голим.

У весільній обрядовості хлібові належало чільне місце. З хлібом парубок йшов свататись, а також повертався, щоб розірвати угоду про шлюб, хлібом благословляли на подружнє життя. На Бойківщині у весільному обряді справа започаткування нової сім’ї вважається розпочатою після того, як батьки наречених обмінювалися хлібом – короваєм. На бойківському весіллі мали місце два види обрядового хліба – коровай (круглої форми зверху прикрашений пташками, шишками з тіста) і калачі (видовжений хліб зверху прикрашений плетенкою).

Успішне випікання хліба багато в чому залежало від духовного стану пекаря. У людини злої, гнівної, чимось невдоволеної, хліб виходив жорстким та несмачним. І навпаки – у привітної, доброзичливої, люблячої господині завжди був смачним. Замішуючи та випікаючи коровай, ті жінки, які це робили, повинні були відповідати деяким вимогам, а саме духовній та тілесній чистоті, глибокій релігійності та бути щасливою в подружньому житті. У бойків, як правило, випікання короваю і калачів доручалося «коровайниці» – жінка, яка була з чистою душею, гарною господинею, вміла випікати короваї на кожному весіллі, жила благополучно з чоловіком, мала дітей. Іншою особливістю весільного короваю була його складова частина, що також відображала містичну його суть. Кулінарний набір складових продуктів, начинка символізували благополуччя в житті майбутньої родини. Це невід’ємно приписують і прикрасам із шишок, пташок, барвінку. Подія виготовлення короваю супроводжувалася спеціальними весільними піснями, які є не просто побутовим атрибутом, а молитвами-проханням, щоб достаток сповнював нову сім’ю. По тому, як вдасться весільний коровай, загадували чи буде вдалим все подружнє життя.

Bесільний коровай за своєю значимістю можна порівняти із церковною просфорою. Подібно тому, як люди, йдучи із церкви, отримують маленькі розділені кусочки просфор і вірять у їх магічну, святу силу й благодать, так і весілля завжди завершується розділенням короваю, з обов'язком кожного із весільних гостей чи його домашніх покуштувати цього хліба. При цьому зберігається віра в його святість.

Вікове ставлення до короваю, із повним відтворенням усіх народних обрядів та дій, відображається на майбутньому духовному та морально чистому житті новоствореної сім’ї. Її благополуччя залежить від того, яким був коровай, як до нього ставилися на весіллі, з яким настроєм і в якому стані його випікали. Там, де коровай був пошанований, ті сім’ї в подальшому своєму житті завжди тримали себе гідно, берегли вірність, їхні діти виростали здорові, а життя було щасливим.

Весільні калачі неменшу роль відігравали як коровай. Ними благословляли молодих, з ними йшли старости від молодого до молодої по сорочку молодому, йшли до шлюбу, після чого роздавали кожному гостеві «весільну долю» (відламували калача по кусочкові, щоб доля молодих була щаслива й визнана Богом і громадою).

Хліб широко використовували в обрядових діях, пов’язаних з похороном небіжчика. Його ставили біля покійника в домі, а після похоронів в першу ніч залишали на підвіконнику поряд з хлібом і склянку молока для того, щоб душа покійника повечеряла. З хлібом, зерном, борошном родичі йшли провідувати покійника, щоб у хаті після смерті члена родини не було збитків. Всім людям, які під час похорону виконували певні обов’язки, роздавали булки і в’язали до лівої руки рушники і хустини. А якщо помирав неодружений юнак чи дівчина їм на похорон випікали весільний коровай, якого несли на кладовище і вже там ділили між всіма присутніми. Якщо помирала дитина, то на похорон і в поминальні дні всім дітям роздавали булки та цукерки.

Хліб бойки, як й інші етнографічні групи України шанували й досі називають «святим», «божим даром», «батьком», «годувальником», «головою», «розпорядником». На Святий вечір випікали «керечун», «василі», «васильники» (спеціальний круглий калач або пару калачів), які стояли на різдвяному столі. До речі, саме ці хліби та солома, яку ставили під стіл на Святвечір, символізували новонароджене Дитя, що було втіленням добра, радості й благополуччя, а також виконувало оберегові захисні функції. Характерно, що святковий хліб на різдвяному столі повинен стояти від Святого вечора до Водохреща. Цікавим є той факт, що хліб зі столу не можна забирати, переносити чи переставляти на інше місце тому, що серед бойків побутували вірування. Наприклад, якщо в батьків є неодружені дівчата чи хлопці й пересунути з місця на місце різдвяний хліб, то «пересунуться» свати, тобто дівчина чи парубок довго вибиратимуть собі пару, або в господарстві худоба не буде водитись. На Святвечір кожен господар брав хліб, коновку з водою і так обходив три рази подвір’я, кропив тією водою, промовляючи: «Водице-світлице, очищаєш береги, луки, очисти моє поле, худобу, мою родину». Така обрядова дія господаря свідчила про захисну функцію.

В час Великого посту в церкві священики відправляють і зараз сорокоусти за душами померлих, проте колись їх родичі приносили до церкви тільки хлібини і то парне число, що символізували вічне життя душі.

Найбільш яскраво відображений в календарному циклі свят великодній обрядовий хліб – паска (великий, випечений із житньої чи пшеничної муки хліб круглої форми). Згідно християнського тлумачення паска – це хліб, яким став для нас Ісус Христос, символ воскресіння. Паска символізує життєву повноту, а можливо, і нагадує нам про стародавню Велику Богиню, адже однією з її назв є «баба». Колись на Бойківщині, як правило, пасок випікали кілька, різних розмірів, а часом для кожного члена родини, і обов'язково одну велику «бабу» – для всіх. Особливо змістовні обряди серед бойків спостерігались при виготовленні обрядового хліба – паски, якого до Великодня повинна була пекти кожна господиня саме в четвер перед Великоднем.  Перш ніж господиня приступала замішувати тісто, вона одягала чисту білу сорочку та святкове вбрання, мила руки й молилася. В цей час потрібно було, щоб в домі панувала тиша та спокій, до печі підходило якомога менше людей, не гупали двері й не брязкотів посуд. Чимало  випадків було, коли паска «не вдавалася» набувала не відповідного вигляду через що господиня повинна була пекти ще другу паску в суботу, тому що в п’ятницю заборонялося робити будь яку роботу.        

На Бойківщині здавна вважають, що хліб є святий і його не можна викидати, а якщо впав, то його треба підняти, поцілувати і спожити. Дуже багато табуйованих заборон стосувалось саме культури ставлення до хлібу, а саме не можна було говорити «різати хліб» – тільки краяти; не можна було щодо хлібу казати «несмачний» або «негарний» – якщо випічка не вдалась, то казали «невдала газдиня»; не можна їсти гарячим, щойно спеченим тому, що «задуху заробиш»; не дозволялось не доїсти хліб; не дозволялось їсти за спиною іншого – «з’їси його силу»; не дозволялось залишати крихти на столі, а то й змітати їх додолу. І зараз на Бойківщині хліб прийнято краяти тільки тоді, коли зробити знак хреста ножем «споду хліба» (його нижня частина), бо інакше «не перехрестивши хліб – гріх».

Повага та любов до хліба ще здавна закріпилась в українських звичаях. Кожен шматочок хліба з’їдали повністю, не залишаючи кусків, щоб силу не залишити. Хліб не можна викидати в сміття, навіть хлібні крихти слід зібрати у долоню і з’їсти, або ж віддати худобі чи птиці, бо в іншому випадку є великим гріхом. Хліб, який не з’їли в полі, приносили додому й давали дітям як гостинець. Коли випадково кусок хліба падав на підлогу, його треба було підняти та поцілувати.

Під час польових робіт бойки не обходились без хліба. Наприклад, із хлібом завжди виходили при першій весняній оранці, сівбі, зажинках, сінокосі, заготівлі лісу та інших сільськогосподарських роботах. Мабуть тут доречним буде прислів’я «Хліб – усьому голова», яке свідчить про те, що хліб є найголовнішим в житті, без якого не розпочиналась жодна праця. Саме в цьому можна ще раз підкреслити сакральність хліба.

 Хліб часто використовували в магічних ритуалах: шматочки хліба або освяченої паски закопували по краях ниви, щоб був гарний урожай. Коли розпочинали будівництво нової хати, в центрі ставили хліб обмотаний в біле полотно, з хлібом йшли на новосілля.

Більшість дослідників сходять до думки, що кругла форма хліба є символом Сонця. Хліб, за давньою українською духовною традицією, символ життя і єдності, його шанували як Сонце (в дохристиянські часи) і як Вічне Сонце Правди (як називають Христа). Саме тому «при святому хлібі» не можна було лаятись, домовлятись про «хитрі справи», згадувати нечисту силу (в усіх варіантах звучання), вести пусті розмови, займатись зайвою метушнею тощо. Хліб чоловікам не можна було їсти з покритою головою – оскільки перед їжею, перед Богом (якого символізує хліб) не можна приховатись, прикрити життя.

Хліб здавна вважався священною їжею. На Бойківщині найчастіше випікали хліб в печі на лопаті круглої форми житній, вівсяний, ячмінний, а рідко пшеничний (на Різдво, Великдень, весільні коровай та калачі). Вірили, що ним неможливо отруїтись, навіть хлібна пліснява вважалась корисно, оскільки народ вірив, «що Бог наділяє людину хлібом разом із долею». Саме ці уявлення визначали й правила поведінки під час куштування хліба – наприклад, не дозволялось доїдати шматок хліба після іншої людини, бо «заберуться щастя і доля» (але ця заборона не стосувалась весільного короваю).

Отже, хліб, носить сакральну цінність в обрядовості бойків і сьогодні, зберігшись при цьому в родинній і календарній традиційній обрядовості. Таким чином, такий факт збереження традицій присутній серед гірських сіл Бойківщини зараз. Хліб є головним атрибутом усієї обрядовості, а особливо, пов’язаної із життєвим циклом людини – народженням, весільними обрядами та поминками. Він вважався багатофункціональним за своїм призначенням. Популяризуючи хліборобську звичаєву культуру та українські обрядові хліби, ми маємо можливість показати самобутність, глибину і красу українських традицій, високу духовність нашого народу.