Гаївки як великодній елемент

Гаївки як великодній елемент

Важливою складовою Великодня є гаївки – це весняні ігри, які були відомі ще з язичництва. У дохристиянський період їх виконували навколо священних гаїв, за селом у гаю. В народі вважали, що гаївки назвали саме цим словом, тому що воно пішло від слова «гай», де саме вони проводились молоддю. Більшість дослідників виводять назву «гаївки» від староіранського слова «гаїл», що означає життя, Божа сила. Дуже часто можна почути замість терміна «гаївка» – «веснянка», яка обіймає ширший цикл пісень, ніж перша. Веснянки співали  в Наддніпрянській Україні весь весняний період, а гаївки в нас в Галичині – лише на Великдень. Гаївки поєднують у собі співи й танки, а з приходом християнства виконувалися здебільшого дівчатами біля церкви на Великдень та на Провідну неділю.

Гаївки, як відомо, – найпоширеніша назва пов’язана із воскресінням природи ігор-хороводів. У гаївках як календарно-обрядових дійствах оспівувалося не тільки пробудження природи, але й висловлювалися надії на щедрий врожай, підносилася глибина людських взаємин. Гаївки, у християнській традиції відбивають радість Воскресіння Христового та прихід весни. Та попри все в християнських мотивах весняного циклу найвиразніше проявляється давній язичницький образ гаївок.

Свій початок гаївки беруть з дописемних часів. Вперше подібна гра була зафіксована ще в первісних людей, як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи та життя. Словесний текст ігор, який зустрічається у весняних іграх, мав першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів у комплексі ритмічного руху, жесту, чи вигуку. В колективних дійствах, магічних ритуалах, покликаних сприяти розвиткові й росту рослин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри, що набули рослинних магічних дій і виконувались дорослими представниками роду вважались вегетаційними. Пізніше вони втратили своє магічне значення і знайшли своє відображення у молодіжних та дитячих забавах. Весняні хороводи, що виконувались дівчатами: побравшись за руки у вигляді довгого ланцюга, рухалися за провідницею, символізувало ріст рослин. Словесний супровід був пов'язаний з початковим змістом ритуалу – пробудження енергії рослин, ріст яких імітувався. З християнською великодньою обрядовістю змішалися давні язичницькі обряди, пов'язані зі святкуванням весняного сонця.

Найстаріші гаївки, як і колядки були створені за тисячу літ до прийняття християнства. Проте після прийняття християнства ще довгий час слов’яни дотримувались язичницьких обрядів, які дійшовши до нас отримали назву народних, а деякі видозмінились християнською церквою. Колись в наших предків на перший календарний місяць весни – березень припадало ряд звичаїв і обрядів пов’язаних з приходом весни та святкування нового року. В православній церкві саме на перший місяць весни припадає час Великого посту, а в давніх слов’ян – це був період веселих забав, обрядів та пісень у вигляді гаївок. Християнська церква вороже ставилася до таких давніх ще язичницьких обрядів, вважаючи, що гаївки та хороводи є тільки «сатанинською забавою». Священики оголошували анафеми тим, хто брав участь у цих дійствах, погрожуючи відлученням від церкви. Обґрунтовували це тим, що християнські звичаї забороняють будь які пісні й забави у період Великого посту. Проте, згодом народним святам давалися подібні християнські назви й християнські інтерпретації, обряди ж залишались такими, якими вони були – так і відбулося накладання християнства на народну звичаєву віру з поступовим її витісненням.

Церковнослужителі не в змозі подолати язичницькі пережитки врешті перенесли гаївки з часу Великого посту на Великдень, надавши їм християнського змісту. Після цього найбільш масово водили хороводи та співати гаївки в час Великодня, якщо робили раніше, то староста села розганяв гурти, а непокірливих навіть карав. Таким чином, під впливом християнського календаря язичницька обрядовість частково перемандрувала у Великодній тиждень, а частково й зовсім зникла, оскільки припадала на Великий піст, що повністю протилежний «весняній радості».

Гаївки були підпорядковані практично магічній меті: прикликати весну, наворожити урожайне літо, напророкувати дівчатам і парубкам щасливого обрання пари та весілля. У танках і хороводах, супроводжуваних простими за змістом співами, люди пробуджували бадьору енергію, життєрадісний настрій.

Відомо, що колись на Прикарпатті наші предки на Великдень ходили не так у гості, як на масові розваги – гаївки, які влаштовували біля церкви практично в кожному селі.  Сільська молодь, діти й старші люди збиралася біля церков після обіду та влаштовували різні ігри й забави – гаївки або ще називали «гаїлки». Дівчата ставали в коло, бралися за руки й проходжуючись співали пісні. Пополудні звичайно приходили старші люди, переважно жінки. Вони сідали під церквою на каміння, і розмовляючи, приглядалися забавам дітей і молоді. Під час виконання гаївок, ходіння дівчат по колу відтворювало рух сонця, прості та заокруглені лінії, а різні рухи і спів, чи вигуки повинні були посприяти пробудженню і розквіту природи.

Дівочі хороводи були відомі під назвами: «Подоляночка», «Голуб», «Вербова дощечка», де простежується своєрідний «місток» через вербу від наявного земного світу до небесного. Дівчата вірили, що через цю «дощечку» прийде милий. Вербова дощечка – це кладка, через яку дівчина переходить із дівоцтва в сімейне життя.

Серед найвідоміших гаївок на Прикарпатті був найбільш поширений так званий «Ремінь». Дівчата й хлопці впереміш стояли в колі обличчями до середини. Руки тримали складені за спиною і співали:

– Сам ходжу, сам ходжу....

– Де ти, діти подівав?

– Мор виморив, дощ витопив,

Іно я ся, сиротонька, на біду лишив...

Із зовнішньої сторони кола в такт гаївки входив хлопець чи дівчина зі справжнім ременем, непомітно вручав його комусь із учасників у руки – і новий володар (володарка) ремінця, виждавши для ефекту, поки вручальник відійде від нього, несподівано вдаряв сусіда (сусідку) справа. Били ременем, звичайно, злегка, хоча іноді, попри жарти, одна із дівчат могла сильно вдарити зухвалого хлопця. Якщо той учасник, що мав бути битий, здогадувався, що в сусіда – ремінь, втікав швидше й зумів приткнутися в інший стрій, то тоді називалося: «пропало». Коли втікач ставав у коло, то той учасник, котрий доганяв, непомітно передав ремінець в інші руки й так само ставав між учасниками. Інколи гаївка тривала досить довго:

Моя мила гаївко

Ой що ж тебе тілько:

В неділю ся зачила –

У вівторок ся скінчила!

Наприклад, гаївка «Жучок» тривала довго, яку виводили і хлопці, і дівчата. Учасники ставали в два ряди одне навпроти одного, попарно переплітаючи руки, утворюючи «жучкові» доріжку. «Жучком» вибирали невеличку дівчину. По руках «жучок» іде тою доріжкою до її «голови», а остання пара перебігає на початок доріжки. Тож вона для «Жука» і не закінчується... Цю гру учасники супроводжували словами гаївки:

Ходить Жучок по дубині,

А Жучиха – по ялині.

Грай, Жучку, грай, небоже,

Най ті Господь допоможе…

В деяких населених пунктах Галицького, Коломийського, Надвірнянського районів і сьогодні проводять гаївки: «Їде, їде Зельман», «Ой вийтеся огірочки», «Посаджу я грушечки», «Пливе качур, пливе качур», «Жучка», «Чижика» та інші, а між піснями обмінюються писанками.

Дівчата формували велике коло та співали пісні: «Їде, їде Зельман, та ціла родина» (колись в селах на Прикарпатті ключі від церкви знаходилися в єврея, якого серед народу прозивали «Зельман». Якщо селяни не сплачували певної суми, то він і не відкривав церкви). Подекуди в селах Прикарпаття імітували Зельмана, - переодягнувшись чоловік сідав на коня, а за ним бігла купа дітей, проводячи аж до поля, де водили хороводи дівчата.

Діти також масово брали участь у великодніх забавах. Після святкової великодньої трапези, брали в кишені якнайбільше писанок та крашанок і йшли гратися в «битки», котили їх, стукали одне до одного, дарували при зустрічі. Так, святково й масово колись відбувалися гаївки в кожному селі нашого краю.

На превеликий жаль, сьогодні можна казати, що така чудова традиція великодніх гаївок втрачена не тільки в нас на Прикарпатті, але в цілому в Україні. Проте всім ми й особливо молоде покоління повинно дбати про свою традиційну культуру та відроджувати ті духовні цінності українського народу, що шанувалися віками.

Світлана Боян

етнолог, доцент кафедри етнології і археології

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

для газети "Галичина"

Розмову вела Оксана ПРОЦЮК