Магічні символи Різдвяних свят

Магічні символи Різдвяних свят

Чи існує традиція збереження Різдва на Прикарпатті?

Зі всіх релігійних свят на Прикарпатті найбільш велично і масово вшановують два – це Різдво Христове і Його Воскресіння. Різдво – одне з найбільших свят зимового часу, де українці вшановуючи прадідівську традицію його відзначення і сьогодні з колядою та вертепом прославляють народження Ісуса Христа. Ще з давніх-давен на Гуцульщині побутувало повір'я, що поки на Різдвяні свята лунатимуть колядки, а на Великдень  будуть писатися писанки, доти нечиста сила залізними ланцами буде прикута і не буде мати сили панувати над світом.

Який прояв магічної сили Різдвяних свят?

Різдвяні свята або Коляда прийнято серед українського народу вважати саме день Різдва й два дні після нього (7 – 9 січня, які щорічно є стабільними). Серед різдвяного святкування можна виділити такі важливі святкові атрибути – Свята вечеря, кутя, дідух, святковий хліб («керечун», або «васильник»), свічка, колядки, вертеп та згуртованість родини в батьківській домівці. Проте з перелічених вище, помітно прослідковуються три найяскравіші символи – дідух, святковий хліб і колядки, які характерні не тільки протягом трьох днів Різдвяних свят, але помітні до Водохреща (19 січня), або й до Стрітення (15 лютого). Здавна наші предки вірили, що вся різдвяна атрибутика набуває магічної сили в час Різдва й корисна під час застосування протягом року для забезпечення здоров’я, достатку, любові, миру  та злагоди в домівці та кожній людині зокрема.

В чому проявляється користь різдвяної атрибутики: дідуха, святкового хліба для людини. Яка їхня сутність?

Чи не найяскравішим символом різдвяних свят здавна був дідух або «дідо», який символізував урожай, добробут, багатство, безсмертного предка, зачинателя роду, духовне життя українців, оберіг роду. В українській традиційній культурі він є символом передачі прадавньої християнської віри, яка відображена в земних матеріальних людських відносинах. Дідух – це дідівський дух, чи дух дідів, тобто всіх попередників роду, що символізував дух померлих родичів. Господар поставивши на Святий вечір дідуха на покуть, засвідчує те, з якою великою шаною й повагою ставиться до свого родоводу. Дідух робили з першого або останнього снопа вівса, обов’язково не обмолочений з повним колоссям. Згідно народної уяви, він символізував не тільки дух предків, але й дух врожаю. На Покутті, Гуцульщині та Бойківщині дідух символізує родоначальника сім'ї – діда, а також усіх предків, які колись жили в давні часи. Колись в Галичині побутувала традиція під час вечері йому давати першу ложку куті, “щоби дідух їв і померші душі з ним”. Саме в час перебування дідуха в оселі, мають зійтися всі душі родичів, щоб разом повечеряти. Тому на Святий вечір для покійників клали біля дідуха, де начебто мають перебувати душі пращурів, ложки, а на ніч поруч ставили й коливо (приправлена кутя медом). Так мало тривати доти, допоки сніп перебуває в оселі. До речі дідух повинен стояти на покуті в домі протягом усіх свят аж до Водохреща або Івана Хрестителя. Характерно, що гуцули щорічно на свято Водохреща виносили з хати і спалювали на подвір’ї, а от бойки дідуха не спалювали а залишали на наступний рік і водночас застосовували з обереговою метою для дітей протягом року. Коли в бойківській хаті була маленька дитина, то до дитячої постелі клали кілька стебел дідуха, що символізувало відвернення чогось злого від дитини. Характерним явищем було те, що на Щедрий вечір господар йшов з дідухом і сокирою в сад і промовляв до фруктових дерев: «Якщо на другий рік не вродиш, то зрубаю» замахуючись при цьому три рази сокирою до яблуні, сливи, чи груші. Від так пов’язував кількома стеблами дідуха з метою багатого врожаю наступного року.

Цікавим елементом є розміщення символічного снопа на святвечірньому столі: “дідуха” клали колосками до страв, як маленьке дитятко в яслах. Побутувала традиція класти святвечірнього снопа на лаву в куті стола, або ж на третій день свят переміщувати його на покуть під ікони.

Що ж стосується святкового хліба на різдвяному столі, то на Святий вечір повинен обов’язково бути хліб, якого називають в різних районах Прикарпаття: керечун, василь, васильник, калач. Цей хліб повинен був бути спечений господинею у формі великих круглих, схожих на сонце буханців. Це основа весільного короваю – хліба, символу сонця, а одночасно й пращурів, що благословляють молодих. Взагалі хліб – це символ життя, смерті й воскресіння, символ поживи як для тіла, так і для душі. Із цих причин хліб – святий і його не можна викидати, а якщо впав, то його треба підняти, поцілувати і спожити. А також хліб є символом гостинності. У християнстві хліб – це Христос: «Я – хліб живий, що з неба зійшов». Характерно що святковий хліб на різдвяному столі повинен стояти від Святого вечора до Водохреща. Цікавим є той факт, що хліб зі столу не можна забирати, переносити чи переставляти на інше місце тому, що серед населення побутували вірування. Наприклад, якщо в батьків є неодружені дівчата чи хлопці й пересунути з місця на місце різдвяний хліб, то «пересунуться» свати, тобто дівчина чи парубок довго вибиратимуть собі пару, а в господарстві худоба не буде «постоянна» – не буде вестися.

На Святвечір кожен господар брав хліб, коновку з водою і так обходив три рази подвір’я, кропив тією водою, промовляючи: “Водице-світлице, очищаєш береги, луки, очисти моє поле, худобу, мою родину”. Подекуди у гуцулів господар брав у руки веретено і сокиру, хліб ставив на плече і так три рази обходив господу. Зайшовши до хати, він пускав керечун котитися від порогу: якщо той падав верхом – в господі всі будуть здорові й господарство вестиметься, якщо сподом – на неврожай і покійника.

Яке символічне значення Коляди? Чи зберігається зараз традиційне колядування на Прикарпатті?

Більшість дослідників виводять назву “коляда” від латинського слова “calendae”, що означало перші дні кожного місяця, а також назву Нового року у римлян (припадав на другу половину грудня). Коляда – має трьохзначне розуміння: 1) це молитовна пісня на тему і в честь народження Ісуса у Вифлеємі. А колядники, як символ пастухів, яким ангели оголосили радісну звістку про народження Ісуса. 2) В народі Колядою часто називають саме Різдвяні свята, тобто Коляда є синонімом Різдва. 3) Коляда, згідно української міфології – давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця. Ім’я походить від слова Коло – стародавньої назви Сонця. За легендою, Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича – це нове Сонце, Новий рік. Свято Коляда у давніх язичників відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за ст. ст.), до свята входило обрядове запалювання вогню (пов’язане з народженням нового бога світла Божича). З популярність сонячного (язичницького) свята Коляди серед давніх українців змирилась православна церква й підпорядкувала цій даті свято Різдва Христового. Відгомін свята Коляди дійшов до наших днів у вигляді колядування. Колядки або як раніше називали коляди були християнські, ті в яких прославлялось народження Ісуса Христа та світські – з господарським мотивом (язичницькі), в яких висвітлювались небесні світила та побажання господарю достатку, примноження худоби та хорошого майбутнього врожаю. Починали колядувати інтенсивно на Святий вечір з настанням першої зірки на небі й від так три дні Різдвяних свят, проте дозволялось колядувати аж до свята Стрітення.

Взагалі, можна виділити такі види колядок залежно від часу їх створення та сюжетної основи: величальні, релігійні, апокрифічні (поєднання перших і других) та повстанські.

Давні величальні колядки, у яких віддається шана та звучать побажання добробуту господарю та його родині,  практично зараз не виконуються. Серед них інколи на Гуцульщині лунають колядки для дівчини. В основному тут співають (в родинному колі, під час церковних служб, у колядницьких обходах хат) релігійні (християнські) колядки, де прославляються не людина, а Бог. Саме цей, найпізніший за часом виникнення вид колядок постав не у народному середовищі, а написаний церковниками. У наш час ще побутують апокрифічні колядки, у яких біблійні події подані не в точних формах євангельського оповідання, а видозмінені народним світоглядним уявленням. Такі колядки є надзвичайно цікавими, оскільки поєднують у собі елементи дохристиянського та християнського світогляду. Повстанські колядки виникли найпізніше і є відображенням історичних подій другої половини ХХ ст. – боротьби ОУН-УПА за незалежність України. В нас час побутує збережена і до сьогодні в гірських місцевостях Прикарпаття повстанська колядка – «Сумний Святий вечір».

Здавна традиційно вважалося колядувати колядки тільки чоловікам, проте з часом появилися змішані чоловічо-жіночі ватаги колядників. Очолював колядників або як кажуть «вів перед» береза або ватаг. Ним був хороший господар, що знався на колядках. В деяких селах ще збережена традиція співати господарю та його родині давні величальні колядки – віншування, яких виконували берези у хаті, після того, як надворі була проспівана християнська колядка. Вколядовані гроші повністю віддавали на церкву, тому цю форму колядницького обходу називають «коляда на церкву»; серед населення Прикарпаття такі групи називаються «коляда», «велика коляда», «стара коляда» (чоловіки і жінки старшого віку), «церковна», «мала» (молодь). Ще й досі існує так звана «коляда до дівчат» – різдвяний обхід молодими парубками тих осель, у яких живуть «відданиці» (дівчата на виданні) і виконання їм спеціальних «дівоцьких» колядок, основна ідея яких – побажання скорого щасливого шлюбу. Зараз колядують на Прикарпатті найчастіше діти, які, на відміну від дорослих колядників, не збираються у великі ватаги, а ходять по кілька чоловік, зароблені гроші залишають собі.

Раніше весь день на Різдво ходили колядники – представники з церковного хору. Чоловіки й жінки колядували окремо, так само – дівчата й хлопці, а також і діти. Поширеними колядками були: “Нова радість стала”, “Небо і земля”, “Бог Предвічний”, “Во Вифлеємі..”, “Бог ся рождає..”, “Тиха ніч” та інші.

Зараз гуцули вважають, що колядки є тільки подібними до давніх, тобто всі змішані старі з новими «колєдами», нововложені на підставі Біблії. Побутували раніше на Гуцульщині «колєдницкі» звичаї: «плєси», скрипка й трембіта, «кругляки», віншування й «данці» (танці). Проти скрипок, трембіт, «данців» та «плєсів» колядників виступали священики, оскільки хотіли ці звичаї скасувати, але народ став проти цих заборон і до цього часу залишилась в гуцульському колядуванні трембіта, скрипка, а по декуди танці.

На Гуцульщині колядники колядували окремі колядки на дворі під вікном хати, а окремі в хаті ґазді, ґаздині, молодим ґаздам, парубкам, дівчатам та дітям. Окрему колядку колядували після гостини за столом: «Божему дарови, дєкуючі ґаздам за хліба їня постав ліня, за пиття доносіння».

Чи вшановують на Прикарпатті символічні атрибути Різдва?

Як на мене частина населення Прикарпаття ще дотримується архаїчних обрядодій приготування обрядового хліба «керечуна» («василяника»); виготовлення і ритуального встановлення «діда» («дідуха») – традиційного вівсяного снопа, що раніше мав відношення до культу родючості та культу предків, а тепер для все більшої кількості людей символізує солому, на якій народився Ісус Христос, або й самого маленького Ісусика в яслах; обв'язування фруктових дерев солом'яними перевеслами та лякання їх сокирою. У деяких сім'ях ще дотримуються давніх звичаїв купання на Водохреща в річці обрядового хліба та снопа, ритуальне качання хліба по підлозі. Колядницький обряд уже майже втратив свою давню ціль – силою слова принести в родину добробут, врожайність полів і садів та плідність худоби й набув християнського звучання – прославити народження Ісуса. Нам всім зараз як ніколи треба бути згуртованими і зберігати традиції наших предків, цим самим показуючи любов до своєї української землі.

Світлана Боян

етнолог, доцент кафедри етнології і археології

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

для газети "Галичина"

Розмову вела Оксана ПРОЦЮК.