Функціонування грошей у традиційному побуті галичан

С. Боян-Гладка, Р. Глінка

(м. Івано-Франківськ)

                Функціонування грошей у традиційному побуті галичан.               

В житті людей не завжди гроші відігравали вагому роль, однак розвиток товарно-грошових відносин вимагав з кожним століттям все глибшого проникнення грошей в громадський побут. Використання грошей у традиційному побуті являється досить актуальним питанням. В етнографічній науці часто висвітлювалися тільки окремі аспекти даного дослідження такими етнографами як В. Шухевич [17], В. Гнатюк [8], В. Охримович [14] та ряду інших. Не зважаючи на вивчення історії монетно-грошової системи в Галичині Р. Шуста [16], можна вважати, що  на сьогодні немає комплексного етнографічного вивчення проблеми.

Важливу роль в економічному, суспільно-політичному житті населення Галичини відігравали тор­ги, ярмарки і промисли на яких спостерігався широкий обіг грошей.

Торги та ярмарки, які проводились за відповідними ко­ролівськими привілеями в усіх прикарпатських містах, мі­стечках та в окремих селах, є вагомим свідченням еконо­мічного розвитку даного регіону.

Різниця між торгами та ярмарками полягала в тому, що торги мали локальний, а ярмарки регіональний та між­народний характер, і якщо на торгах проходив в основно­му обмін товарами, то на ярмарках відбувалась оптова торгівля, торгівля окремими товарами, тут укладались дого­вори про виготовлення та доставку товарів.

Економічний розвиток Галичини був основою то­го, що тут відбувалися спеціалізовані ярмарки по прода­жу волів, полотна, дерев’яних виробів та ін. Але це не означало, що на спеціалізованих ярмарках не продава­лись інші товари [7, с. 12].

Торги (базари) мали локальне значення, вони прово­дились в містах один раз або двічі на тиждень у встановлений день і протягом тільки одного дня.

Дозвіл на проведення торгів надавався одночасно з дозволом на проведення ярмарків. Такого роду дозволи не були постійними. Вони могли змінюватися в залежності від економічних умов розвитку даного регіону, бути резуль­татом клопотання феодалів чи магістратів міст. На про­тязі середньовіччя спостерігалась тенденція до збільшення їх кількості.

Якщо в першій половині XVII ст. в Галицькій землі із 175 міст право на ярмарки мало лише 28, то вже на початку 40-х років XIX ст. в 13 округах Галичини і Бу­ковини торги та ярмарки відбувалися в 59 містах та в 142 інших місцевостях.

Привілеї на торги та ярмарки в основному надавалися в час заснування того чи іншого міста чи містечка. Так, в 1766 р. при заснуванні містечка Печеніжииа польським королем Станіславом Августом цьому містечку надається також право на 12 ярмарків в рік та на два торги в тиждень. Усі ці торги припадали на різні дні тижня. В місті Самборі торги відбувалися в четвер, а привілеєм від 1623 р. надано цьому місту право ще на два торги в тиждень [10, с. 100].

За місце на торзі бралась відповідна плата, яка не була ані постійною, ані однаковою для всіх міст, і брали не за місце, а в залежності від товару. Так, у Самборі в 1563 р. на торзі брали від воза з горшками по 4 гроші, від каменю сливок (камінь – 32 фунти) – 9 динарів. Від півмірки горіхів (півмірок  – 24 гарнці) – 9 динарів. Навіть ті, які купували худобу на м’ясо, платили від вола, ялівки по одному грошу, від теляти, барана – 6 динарів, від підводи солі – 50 топок. Цей доход ішов на користь Самбірського замку.

Уже на кінець XVIII ст. торгові оплати набагато збіль­шилися. В одному з документів від 1779 р. про збір «пля­цового» на Прикарпатті свідчить така замітка: «Від воза дров із-за Дністра — 4 гроші, від воза вовни — 2 злоті, від 1 свині – 20 гр., від воза заліза – 6 гр., від цвяхів до гонтів, від 3000 штук – 2 гроші, за півсотку полотна – 2 гроші, від коня – 20 грош, від корови – 15 грош».

Необхідно відзначити, що починаючи з XVII ст. уряд приділяв належну увагу встановленню єдиної метроло­гічної системи [7, c. 205].

Торги відбувалися просто неба. Приїжджі купці та се­ляни, які привозили товари на підводах, тут же їх про­давали, а міські ремісники товари продавали в ятках, які ставили у визначених магістратом місцях.

Ярмарки проводились по кілька разів на рік, в залеж­ності від права надання, в якому визначався час і тривалість їх проведення. Між торгами та ярмарками існувала відмінність не тільки в їх організації, а й у го­сподарській функції, тому що на ярмарках продавали не тільки окремі товари, проходив їх обмін, на них також укладались умови про наступну доставку тих чи інших товарів. На ярмарках не тільки проводився територіаль­ний обмін товарами, на них також відбувалась міжна­родна торгівля [7, c. 206].

Наприкінці XVIII – протягом першої половини XIX ст. на території Галичини, а також Буковини склалася розгалуже­на мережа ярмарків коней і худоби. Одним із найдав­ніших традиційних ярмарків худоби був ярмарок у м. Турка. Жваво торгували худобою на ярмарках у Добромилі, Калуші, Старому Самборі та інших га­лицьких селах і містечках [11, с.98].

Про ціни на худобу досить важко судити, оскільки вони залежали від якості тварини. Бики, які продавалися з фільварків селянам, коштували від 32 до160 злотих, бугай молодий – 50 – 60 злотих, корова – 32 – 45 злотих. Найчастіше предметом купівлі та продажу ставали робочі воли. Ціна моло­дих волів коливалася у межах 40 – 60 злотих, а відгодованих – 100 – 120 злотих [4, арк..1].

На ярмарках, як і на торгах, збирали «торгове», тобто плату за місце продажу, яке в основному брали в залежно­сті від товару. Ці побори визначались у великих містах магістратами, в приватних – феодалами. Ярмарки давали магістратам, феодалам значні прибутки, і тому в більшості міст плата за місце  була меншою навіть від оплати за місце на торгах. Коли на торзі за дрібну худо­бу (телята, вівці, свині) брали по шість динарів, то на ярмарку – по три.

Розмір мит протягом 40 – 60-х років XVIII ст. залишався майже без змін. Так, у Ходорові селяни платили від півмірку зерна 2 гроші, а приїжджі – від1 фури скупленого хліба – по 1 злотому; з пів сотка лляного полотна місцеві  платили по 4 гроші, приїжджі – по 8, від конопляного – відповідно по 2­ і по 4 гроші, від возу сіна, вивезеного на торг,– по 1 грошеві. Кушніри давали: від проданого кожуха по 3, шевці від пари взуття – 1,5 гроша, від возу солі бралося по 12 грош, а під час ярмарку – 24. Наприкінці 60-х – початку 70-х роківXVIII ст. подвоїлося мито з брички, де купцями викладалися товари на продаж (з 2,5 до 5злотих) [8, с. 71].

На кінець XVIII ст. тарифи ярмаркових зборів значно збільшилися. Так, у тарифі унівського ярмарку від 1768 р. встановлені такі оплати. Від магазинів, які мали подвійні двері, платили по 27 злотих, а всі інші магазини  – по 10 злотих. Ремісники, які продавали шапки, платили 3 зло­тих. Купці з дорогими хутрами – за місце 10 злотих тощо. Так само була встановлена оплата за продаж заліза, ри­би, гончарних виробів, кушнірських, бондарських та ін.

Від чужих підданих, які приво­зили на ярмарок зерно, брали від підводи злотий. Від під­даних свого староства — лише 16 грошей. Чужий підда­ний, який привозив на ярмарок свиню, платив 12 грошей. Кожен, хто привезе на ярмарок бочку меду і той, хто її купить, платили по 15 грошів. Від кожного тутешнього купця, який торгує крупами, брали раз на тиждень по дві кварти круп, але за місце вони не платили [7, с. 214].

Найбільш масовими були осінні ярмарки. Тут не тіль­ки продавали плоди, худобу, але й укладали угоди. Селяни брали активну участь в торгівлі. Вони не тільки продавали, а й одночасно були купцями [15, с. 219].

Ярмарки та торги відіграли позитивну роль не тільки в економічному розвитку Прикарпаття, але й у культурному обміні народів Карпатського регіону. На той час вони були центром запозичення досвіду виробництва тих чи інших товарів.

Під кінець XVII ст. відбулися деякі незначні зміни у володінні корчмами, млинами. При наданні прав засновникові села, майже завжди, надавали право на будування млинів, корчем. Це, ма­буть, було викликане тим, що війтівства були роздрібнені, не­значна частина з них перебувала в оренді. Таку картину спосте­рігаємо як в Сколівщині, так і в Самбірщині.

В районах Самбірської економії з 25 корчем 18 було підпорядковано війтівствам, 1 – вільництву, 1 – громад­ська, 5 корчем та 1 винарня були орендовані за чинш [6, с. 40].

Пропінація, на відміну від землеробства, переважно залишилася у руках орендарів. Вона була позбавлена будь-якої конкуренції ринку. Протягом тривалого часу (з кінця 30-х – до початку 70-х років) ціна горілки та пива обумовлювалася поміщиком у контракті заздалегідь. До 1768 р. горілка продавалася у Ходорівській економії по 20 гр. за кварту готівкою. Ціна пива зросла з 3 – 4 до 4 – 5 гр. за гарнець. Вже 1769 р. ціна кварти горілки в цій економії становила 22 – 24, в Роздольській  – до 24  – 28 грош, а гарнець пива коштував 10 ше­лягів . Від проданої кварти горілки шинкар сплачував орендареві пропінаци в Ходорівській економії по 4 шеляги, від гарнця пива  –  по 1 шелягу. З 1772 р. ціна в контрактах вже не обумовлювалася, але зазначалося, що горілка повинна продаватися по ціні «відповідно роз­порядженню двору». Ціна на пиво наприкінці 60-х років зросла до 4 грош готівкою або 6  – в борг. Таким чином, навіть за оренди пропінації магнат встановлював ціни.

Місто, у свою чергу, віддавало корчми та броварні окремим шинкарям, які платили на користь оренди певну суму (в 40 – 50-х роках XVIIIст. по 4 шеляги від кварти горілки і по 1 шелягу від гарнця пива, 18 грош від гарніш прісного меду). Орендар не мав права збільшувати платні або знищувати шинки, що існували на час укладання контрак­ту. Будинки на ринку, де не було шинків, підлягали обкладанню податком (15 злотих у Ходорові 1769 р.) [4, арк.. 1].

В кінці XVIII – на початку ХІХ ст. ціна одного «відра» (близько 45 – 50 літрів) оковитої у гуртовій торгівлі коливалася від 12 до 25 крейцерів, якщо цей об’єм реалізовували вроздріб кватирками (по 20 грамів), то прибуток зростав до 100 крейцерів. Отже, навіть враховуючи численних посередників і сплату різних податків, шинкарський прибуток на одному відрі становив щонайменше 50%. 

У 1844 – 1845 рр. – час найвищого піднесення антиалкогольного руху в Галичині – ціни на горілку у Львові досягли найменшої за півстоліття позначки – 20,8 крейцерів за декалітр, а на селі вони були ще меншими. Після того як влада спинила наростання боротьби за тверезість, у 1846 р. ціни знову підскочили до 27 крейцерів, а 1854 р. –  до 41,2 крейцерів (для порівняння: на 1863 р. цей показник становив уже 53,6 крейцерів, а на 1914 р. знову впав до 29,4 крейцерів) [13, с. 85].

В сотнях місцевостей, передусім тих, де діяли братства тверезості або пройшли місії тверезості, горілка продавалася всього по 10 – 14 крейцерів за кварту, тоді як ще в 1870 – 1873 рр. ціни на неї були втричі вищими.

На тлі загального падіння життєвого рівня в період економічної кризи 1930-х рр., як не парадоксально на перший погляд, населення у відповідній грошовій пропорції продовжувало купувати більше горілки і тютюну, ніж солі та сірників. Одним із проявів цього став і перехід на споживання «чорної» солі (1 кг коштував 0,22 злотого) замість харчової (0,32 злотого), а також тютюну низької якості (махорки – 12 злотих за 1 кг). За день роботи при осушенні боліт на Прикарпатті звичайний робочий отримував від 1,5 до 3 злотих в день [2, арк. 2], а Гаврило Федорчак за меліоративні роботи отримав 320 злотих [3, арк.5]. При цьому один літр спирту коштував 9 злотих.

Після виходу з економічної кризи з середини 1930-х років рівень споживання алкоголю у грошовому еквіваленті зростав швидше, ніж купівля інших товарів, зокрема й тих, які вважалися першою необхідністю. Все це особливо відчутно позначалося на «споживчому кошику» найманих робітників і ремісників. Тижнева платня робітників становила 10 – 20 злотих. На прохарчування йшло 67% сімейного бюджету. Вживання кількох чарок горілки після робочого дня на багатьох підприємствах вважалося «нормою» і така практика часто підтримувалася їхніми власниками. Одна «чарка» (близько 250 г) горілки коштувала 0,6 злотого, що приблизно дорівнювало вартості п’яти яєць або шести склянок молока, чи 12 булок, або 350 г сиру [13, с.151].

Отже, можна сказати, що гроші були досить поширені в традиційному селянському побуті. Адже окрім натуральних повинностей і відробітків вагому роль відігравав й грошовий податок – чинш. Із плином часу все більше податків селянин змушений був сплачувати виключно грошима, як на користь феодала, так і на користь короля.

  Гроші в селянське господарство надходили і завдяки численним промислам, серед яких вагоме місце посідали солеваріння, ткацтво, заготівля деревини. Вагома частка населення Східної Галичини була зайнята і заробляла гроші саме на цих промислах.

Домінуюче місце серед промислів Прикарпаття займало солева­ріння. Місце де продукувалась сіль звалось банею або купою. Зви­чайно, така баня розмішалась на території, де були багаті соляні родовища. Такими родовищами славилися околиці Дрогобича, Болехова, Долини, Калуша і особливо Коломиї. Тільки в Галицькому ста­ростві добували сіль в селах: Манява, Маркова, Молоднів, Княж-двір, Уторопи, Делятин [10, с.33].

Крім солеварень, що належали королівському скарбу і були підпорядковані солеварним економіям, в підпорядку­ванні старости знаходились солеварні, прибутки від яких йшли на адміністративні видатки. Старостинські солеварні були в селах Котові, Луках, Гвоздці, Старуні – Галицько­го староства, Пістині, Уторопах, Березові – Коломийсь­кого староства, в Довгому і Моршині – Львівського ста­роства. Значна кількість черунів використовувалась міщанами та селянами, які платили за це. У цей період існували різ­ні форми оплати, в Дрогобицьких солеварнях платили і за солянку, і за виварювання солі – так званий вертіж. Вертіж великий — це коли платили за ви­тягування солянки королівськими кіньми. Якщо варили сіль протягом цілого тижня, то платили за тиждень 6 гро­шів, за чотири дні –  5, за три дні – 3 гроші [5, арк.12].

Після того, як австрійський уряд перебрав солеварні в державну казну, всіх робітників, які були безпосередньо зайняті на виробництві солі, перевели на грошову оплату. Про це свідчить документ з Косівської солеварні. Челядь цієї солеварні – чотири гайдуки, двоє вартових, 24 зварича – просить збільшити оплату; гайдуки та вартові – найменше по вісім крейцерів в день, зваричі просять від виготовлення топки солі по чотири крейцери, кератники, яких було 12 – по 6 крейцерів від витягнутої солянки на один черун. А коли солеварня не працює, про­сять давати гроші на харчування [7, с.46].

Прикарпатські солеварні XV – XVIII ст. були найбільшими тогочасними промисловими виробництвами, де в ра­хунок феодальних відробітків і за оплату працювала пе­реважаюча більшість населення регіону.

Розвиткові солеварного виробництва сприяли не тільки соляні джерела, а й значна кількість лісів. На початку XV ст. Карпатські гори були суцільно вкриті лісами. Ліси в Карпатах та в При­карпатті в період середньовіччя перебували в королівській та феодальній власності. Значна їх кількість була і в гро­мадському користуванні. Багато дерева та лісоматеріалів використовувалось для будівництва будинків, замків, солеварень та ін. Найбільше деревини потребувало солеварне виробництво  [6, c. 53].

На Прикарпатті існували і бондарські організації: в Дрогобичі, Старій Солі та інших населених пунктах. Бондарський цех в Старій Солі був одним з найбільших, на що вказує розмір податку. Якщо всі інші цехи платили 3 – 5 злотих, то даний цех бондарів платив 10 злотих. За люстрацією  1570 р. Дрогобицької солеварні, вказується що бондарям платили від кількості зроблених бочок (за одну бочку — третину гроша) [7, с. 60].

Ткачі були самою масовою професією середньовічного галицького села. Їх було дві категорії. Перша з них, напевно, найбільш масова, ставилась до ткацтва як до допоміжного заняття і виробляла полотно тільки для власних потреб, інколи — для односельчан. Друга ка­тегорія, яка ставилась до ткацтва як до ремесла, нама­галась навіть в умовах примітивної технології виробляти добротні тканини.

У збережених феодальних інвентарях повинностей за­писані ткачі-ремісники, які платили спеціальний податок, або компенсували його виробництвом полотна.

Так, ткачі села Черниця Роздольського району, а також села Пісочного в               1764 р. повністю були зайняті виробництвом панського полотна. Їм платили від півсотка льня­ного полотна 3 злотих 10 грошей, від конопляного – 2 злотих 10 грошей, від згрібного – 2 злотих 5 грошей. При оплаті враховували ще якісь повинності, тому що в інструкції графа Жевуського про оплату ткачам за ви­робництво полотна була встановлена така такса: за вироблення півсотка полотна льняного –  4 злотих, конопляного–  3 злотих 15 грошей, згрібного –  2 злотих 15 грошей. Встановлена Жевуським ціна існувала з 1756 по 1770 р. з визначеною мірою довжини. Так, згідно з інструкціями півсоток згрібного полотна повинен був мати довжину 50 аршин.

Продавалося прядиво найчастіше в каменях. 1768 р. у Подністрянах камінь конопляного прядива коштував 8 злотих, штука льняного 1768 р. в Руді — 3 злотих . Але продаж не був типовим явищем [4, арк. 1].

Безпосередньо пов’язане із землеробством млинарство. З розвит­ком власного рільництва та відбудовою селянського господарства шляхта прагне забезпечити не тільки помол свого хліба, але й регу­лярне надходження виміру, для чого повертає млини з оренди, за­безпечуючи їх роботою панщинних селян.

Основною системою у XVIII ст. були водяні млини нерухомі (на вузьких річках) або пересувні (в основному на Дністрі). Вода на колесо неру­хомого млину йшла по спеціальній канаві, що ретельно оберігалася від мотлоху та забезпечувала рівномірність подачі зі ставу. Необ­хідну умову становив хороший стан греблі, тому однією з неодмінних селянських повинностей був ремонт. Виконувався він шарварком або громадою, жодній оплаті не підлягав, тому й греблі в середині XVIII ст. досить часто занедбані; з 1752 р. став у Волчатичах «спу­щений та зарослий», гребля – «знищена і розбита» . Аби підтриму­вати греблі в належному стані, на початку 70-х років досить широко застосовувався і найм. За таку роботу платили 15 грош на день , а за день у полі – 6–10 грош.

У середині XVIII ст. у ремеслі та промислах Східної Галичини від­бувалося чимало суперечливих процесів. Землевласники прагнули зберегти контроль над ремісниками аби, з одного боку, забезпечити продукцією ремесла всі галузі фільваркового господарства, а з друго­го – зберегти і збільшити грошові прибутки від чиншу, а також про­дажу вироблених товарів.

Використовуючи розвиток товарно-грощових відносин, феодали збільшують кількість та асортимент товарів, прагнуть розширити ремісниче виробництво, вкладають в нього кошти, частину яких витрачають для наймання робочої сили.

Ковальство не виходило за межі сільського ремесла. В кожному великому селі була кузня, без якої не могло обійтися селян­ське господарство. Коваль виготовляв ножі, сокири, мо­тики, лемеші до плугів, зуби до борін, підкови, обручі на бочки і колеса, завіси, замки, приладдя для возів і саней тощо [11, с. 53].

Важливою функцією ковальських цехів у містах була під­готовка висококваліфікованих май­стрів. Як зазначає Д. Нікітін, «металобійцем міг бути тільки досить дорослий і фізично сильний чоловік, а це в якійсь мірі зменшувало свавіл­ля майстра і кількість втікачів, яких так багато було в інших ремісни­ків». Так, у львівському ковальсько­му цеху за період з 1593 по 1615 р. покарання у вигляді різних штрафів (грошових, воскових тощо) понесли 62 підмайстри, а випадків тілесного покарання не зафіксовано взагалі. В ковальський цех на навчання при­ходили юнаки (переважно діти реміс­ників і міщан) 14 – 17 років. При при­йомі до цеху учень сплачував внесок у розмірі 5 золотих, передбачений ста­тутом.

З часом плата за навчання зрос­тала і вже у 1771 р. у Львові при вступі до ковальського цеху учень вно­сив до цехової скриньки 8 золотих, а при «визволенні» (переведенні) в підмайстри (після трьох років на­вчання) – 10 золотих. Після року роботи підмайстер, з метою вдоскона­лення професійних навичок, ознайом­лення з технічними навиками і «секре­тами» ремесла, відправлявся у обо­в’язкову одно-дворічну мандрівку в інші великі міста чи за кордон. І тільки повернувшись з мандрів з відповідною оцінкою кваліфікації і характеристикою моральної поведінки, міг клопотати про здачу іспиту на звання майстра [14, с. 13].

У першій половині XIX ст. деякі ковалі, хоч і володіли наділом, працювали на землі мало. Вони користувалися або найманою працею, або підробітками. Панщину не відбували разом з селянами, а відкупову­валися від неї або постачали фільварок ковальськими виробами [11, с. 53].

Головне місце серед промислів у господарстві феодалів посідало гуральництво, оскільки мало забезпечений доплив сировини  фільварків і ринок збуту – горілка за правом пропінації продавалася своїм же селянам.

Вже наприкінці 30-х і на початку 40-х років ХХ ст.. практично всі села Галичини, включаючи королівщини, були охоплені мережею корчем та шинків. Для забезпечення їх горілкою та пивом переобладнуються старі броварні, гуральні та пивниці, будуються нові.

З дальшим розвитком товарно-грошових відносин і втягненням у них селянських господарств торговельний напрям почав визначатися і в галузі тваринництва.

Найбільш виражений торговельний характер мало селянське господарство гірських районів Карпат, де зернове землеробство відігравало другорядну роль. До­мінуючою галуззю господарської діяльності селян було тваринництво, переважно торговельного напряму. Су­часники зазначали, що гірське населення — «це особ­ливий вид пастухів, які весною купують худобу, літом випасають її, а восени знову продають» [14, с. 13].

Всю основну роботу, пов’язану з випасом і доглядом худоби під час літнього перебування на полонині, вико­нували пастухи. У пастушому колективі виділявся старший пастух, так званий ватаг. Ватаг добирав і укомплектовував колектив пастухів для роботи на полонині.

Пастухи полонин залежно від виконуваної ними робо­ти називалися по-різному. Так, дійних овець випасав «вівчєр», «вівчер», якого називали на Бойківщині «вів­чар», «вучар», «югас». До кожних ста овець або кіз наймали одного пастуха. Випасанням і сторожу­ванням ялових овець («дробет»), ягнят і баранів за­ймався «елочер», на Бойківщині «янчар». Йому ніхто не допомагав, бо цих тварин на полонині було не багато. За малими ягнятами доглядав молодий пастух, якого називали «егничник». Велику рогату худобу («маржину») випасав пастух «бовгар», або «гайдей», як його  називали на галицькій Гуцульщині за покрикування на худобу — «гайда гей». У південно-східній частині Гуцульщини пастуха корів називали ще «коровар», або «вакар», а на Бойківщині – «скотар» [12, с. 36].

За випас худоби на полонині її власники розрахо­вувалися грошима або натуральними продуктами. Сума гро­шової плати залежала від місця знаходження полони­ни, стану пасовища, поголів’я і віку домашніх тварин. Так, за випас ялової вівці або кози, цапа, барана на Косівщині платили в 30-х роках 1,5 – 2 злотих, одно­річної ялівки  – 5 – 6, дворічної ялівки або бика – 9 – 10, коня – 12 – 15 злотих.

Залежно від викону­ваних обов’язків на гірському пасовищі платили не одна­ково. Так, у 1880-х роках на полонинах галицької Гу­цульщини ватаги отримували в кінці сезону плату за свою працю відповідно до угоди 4 – 6, а вівчарі – 2 – 5 бербениць бринзи (1 бербениця бринзи коштувала 8 – 10 злотих), а пастухи — по 2 бер­бениці бринзи і по 3 крейцери від кожної вівці) [с. 42]. Бовгарям платили 15 злотих ринських за сезон.

  У кінці XIX ст. ватаг і старший вівчар на полонинах галицької Гуцульщини одержували за літній сезон 5 – 6 бербениць бринзи, або близько 50 злотих ринських. Молодші пастухи одержува­ли по 3 – 4 бербениці бринзи, або 25 – 32 злотих ринсь­ких. Лише пастух великої рогатої худоби завжди мав плату грошима – 8 злотих ринських за місяць і їжу. Отже, в кінці XIX ст. вівчарям виплачували, як прави­ло, заробітну плату натуральними продуктами, а пастухам великої рога­тої худоби – грошима.

На Бойківщині плата пастухів була також грошо­вою або натуральною. В кінці 90-х років XIX ст. плата пастухів полонин галицької Бойківщини становила за весь літній сезон 30 злотих ринських. Вівчарі отриму­вали безплатно їжу — свіже овече молоко або грудко­вий сир. Їм давали як натуральну плату брин­зу і жентиці, вартість яких становила 5 гульденів.

Проте у 20 – 30-х роках ХХ ст.. випас худо­би в лісах все більше занепадає. Це пояснюється тим, що управління державними лісами, намагаючись скасу­вати давній безплатний випас худоби в прилеглій до полонини частині лісу, з кожним роком збільшувало плату за право випасу в лісі. Так, у 1928 році плата за випас худоби протягом усього сезону становила в середньому 1,5 злотих від кожної штуки худоби, а в 1929 – 3 злотих. Депутат полонини Велика Дуконя за­платив у 1929 році за випас худоби в лісі 1800 злотих, а депутати полонин Боласинів і Смітєний –  відповідно 1200 і 1000 злотих [12, с. 55].

Таким чином, ринок у  Східній Галичині проходив подаль­ший розвиток. Завдяки торгам і ярмаркам, піднімався економічний розвиток даного регіону. Важливе значення мали спеціалізовані ярмарки по прода­жу волів, полотна, дерев’яних виробів та ін. Селяни зі свого боку мали змогу продавати власну сільськогосподарську продукцію, деревину, полотно, адже феодали прагнули зберегти панівне становище на ринку, але розвиток селянського господарства, піднесення міст, опір селянства та міщан, примушували скорочувати примусовий про­даж та орієнтувати господарство на вільний ринок.

1.     Центральний державний історичний архів України у місті Львові. Ф.181. Родинний фонд графів Лянцкоронських, оп.2, спр. 609.Універсал великого коронного підскарбія Весселя Теодора у справі впорядкування грошового обігу, 2 арк.

2.     Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО) Ф. 43. Станіславське окружне земельне управління, оп. 1, спр. 573. Журнал обліку робіт по осушенню боліт в селі Дубовиця калуського повіту; відомості на видачу заробітньої плати робітникам, 17 арк.

3.     ДАІФО Ф. 43. Станіславське окружне земельне управління, оп. 1, спр. 584.Відомості на видачу заробітньої плати робітникам, що зайняті на меліоративних роботах в селі Питрич Станіславського повіту, 16 арк.

4.     Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ) Ф.1. Рукописні матеріали, оп. 16, спр.3. Опис колекції монет Сігетій Ростислава Петровича, 1 арк.

5.     Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ) Ф. 1 Рукописні матеріали. оп. 6. Спр. 10. Записи від старожила с. Грабів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Спогади із життя, 13 арк.

6.   Боряк О. Україна: етнокультурна мозаїка. / О. Боряк– К.: Либідь, 2006. – 328 с.

7.     Винничук Ю.П. Таємниці львівської горілки. / Ю.П.  Винничук– Львів, 2006.

8.     Гнатюк В. Кушнірство в Галичині / Володимир Гнатюк // Матеріали до українсько-руської етнології. - Львів, 1899. Т.1. - С. 68 - 78.

9.     Головацкий Я. Карпатская Русь: географичеcко-статистический и историко-этнографический очерк Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины / Я. Головацький // Славянский сборник. – 1875. – С. 1 – 30.

10.                       Гошко Ю.Г. Промисли й торгівля в Українських Карпатах: XV–ХІХ ст. / Ю.Г. Гошко– К., 1991.

11.                       Грабовецький В.В. Нариси історії Прикарпаття (XVI– перша половина  XVІІcт.): В 5-и томах. – Т.2. /В.В. Грабовецький – Івано-Франківськ, 1993. – 210 с.

12.                       Крижанівський А. Монети Галицької Руси у XIV – XVст./ А. Крижанівський// Львівські нумізматичні записки. – 2004.  – №1. – С. 13-18.

13.                       Огуй О., Каглян О. Монети Австрії та інших держав у грошовому обігу на Західноукраїнських землях після приєднання їх до Австрійської імперії/ О. Огуй, О. Каглян// Нумізматика і фалеристика, 1999. - № 1. – С.29-33.

14.                       Охримович В. Про останки первісного комунізму у бойків-верховинців у Скільськім і Долинськім судовім повіті / В. Охримович // Записки Наукового товариства Шевченка. – Львів, 1899. – Т. 31/32. – С. 1 – 16.

15.                     Франко О. Карпатські бойки та їх родинне життя / О. Франко // Перший вінок (жіночий альманах). – Львів, 1887. – С. 217 – 230.

16.                       Шуст Р. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні: навчальний посібник/Р. Шуст – К. : Знання, 2007. – 371 с.

17.                     Шухевич В. Гуцульщина: У5 ч.– 2-е вид., [репринт.].– Верховина: Журнал

“Гуцульщина”, 1997–2000. [Ч. 1–2]/ [Переднє слово Д. Ватаманюка; Вступне слово П.Арсенича; [Післяслово] Т.Опарика].– 1997. – 350 с.

18.                      Fischer А. Rusini / Adam Fischer. – Lwow – Warszawa. – Krakow, 1928. – 190 s.              

19.                     Pol W. Obrazy z zycia i natury / Wincenty Pol. – Krakow, 1869. t. 1 – 623 s.