УДК 394.
ББК: 63.59
Світлана
Боян
ЛОКАЛЬНІ
ОСОБЛИВОСТІ ЗЕЛЕНИХ СВЯТ НА БОЙКІВЩИНІ: ТРАДИЦІЙНІ ЗВИЧАЇ І ОБРЯДИ
На базі вивчення
етнографічних досліджень з календарної обрядовості бойків розглядаються та обґрунтовуються локальні особливості
святкування Зелених свят бойків, їх русальні обряди і звичаї. Огляд значної
кількості етнографічної літератури дозволив зробити висновки про відсутність комплексного
дослідження русальної обрядовості бойків.
Ключові слова:
календарна обрядовість, обряди, звичаї, етнографічні дослідження.
На
сьогоднішній день, коли глобальні процеси швидко нівелюють віками сформовані
традиції, не випадковим є підвищення уваги до прадавніх звичаїв та обрядів, які
у фрагментах дійшли до нашого часу. В давнину обрядодії становили синкретичний
обряд, де ритуальне дійство та ігрові моменти спліталися в нерозривне ціле.
Так
звана межа, що виокремлює літній період від весняного є досить умовною,
оскільки майже всі обряди і звичаї цього періоду були подібні й мали за мету
забезпечити кращий урожай. Така умовна межа між весняним і літнім циклами
обрядовості лежить безпосередньо там, де закінчується сезон весняних польових
робіт. Християнське свято Трійця, П’ятидесятиця, Зелені свята (в народному
календарі) є останнім весняним святом в християнському і народному календарі.
Це свято замикає коло весняних свят, адже воно припадає на п’ятдесятий день
після Великодня.
Метою
даної наукової розвідки є вивчення і простеження локальних особливостей
русальної обрядовості на теренах Бойківщини, порівняння у загальноукраїнському
і європейському контекстах етнографічної науки. Загалом проблематика русальної обрядовості українців
набула наукової значимості серед кіл молодих дослідників, зокрема український
етнограф І. Р. Пахолюк захистила дисертацію на тему «Зелені свята в українців:
традиційні звичаї та обряди», проте спеціальних праць етнографічного характеру
поки що не створено. Окремі сюжети етнографічних досліджень засвідчують
зростання інтересу до вивчення русальної обрядовості на Бойківщині. Про те,
слід зазначити, що в загальному плані про святкування Зелених свят на
Бойківщині згадували у своїх працях українські етнографи: М. Зубрицький, Я.
Головацький, І. Франко, І. Вагилевич, В. Кобільник, С. Павлюк та інші. На часі
постає розробка даної тематики.
Зелені
свята були першим святом, яке символізувало початок літа, в народному календарі
українців, а за християнським календарем – Трійця. Це свято не має точно
визначеної дати, випадає через сім тижнів після Великодня. У церковному
календарі воно обмежене двома днями – неділею і наступним понеділком. В
церковному календарі спочатку йде Свята неділя, або Зіслання Святого Духа, в
народі її ще називали П’ятидесятницею – п’ятдесятий день після Великодня. Після
неділі – понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Проте в народі, рамки цього
свята дещо ширші. Вони охоплюють час між сьомим і восьмим четвергами після
Великодня. Власне в Україні сьомий тиждень називали Зеленим, Клечальним, або
Русальним. Звідси четвер на цьому тижні мав таку назву. Росіяни називали його
Семиком – сьомими четвергом після Великодня[1]. За
восьмим тижнем та його четвертим днем закріпилася назва Троїцький. Період від
Зеленого до Троїцького четверга в народі називали Зеленими святами. Тиждень
перед Трійцею – зелений тиждень (інші назви – клечальний, русальний). Бойки
вважали, що Свята неділя відкривала ворота літу, починалися роботи в полі[2].
Згідно
з біблійними переказами, на п’ятдесятий день після Великодня зійшов Святий Дух на апостолів,
що зібралися на нараду в будинку у Єрусалимі. Кімната, де вони сиділи, була
прикрашена зеленню, бо на цей день випадав ізраїльський празник в пам’ять 50-го дня
визволення від єгипетської неволі. “Святий Дух об’явився Апостолам у вигляді вогнених язиків і осінив їх.
Всі вони пройнялися до кінця Христовою вірою і понесли її в народ”[3].
Таким
чином, з прийняттям християнства Зелені свята почали називатися Трійцею, яка
відзначалася на 50-й день після Великодня і співпадала з Зеленою неділею. Проте
впродовж багатьох століть традиційно залишалася давня народна ритуально-обрядова
складова Зелених свят. Деякі тисячолітні традиції і обряди наших пращурів,
звичайно, були втрачені і призабуті, деякі були змінені або спрощені, але
народна пам’ять все ж таки зберегла елементи і головні атрибути Зелених свят.
У
християнстві свято Трійці сформувалося після прийняття церквою догмата про
трійцю – існування єдиного бога у трьох іпостасях – Отець, Син і Дух Святий.
Згідно з Біблією, у день П’ятидесятниці, зійшов на апостолів з неба дух святий[4]. Тому
триденність святкування пов’язана безпосередньо із Богом-отцем (неділя),
Богом-сином (понеділок) та Богом-духом святим (вівторок). Результати польових
досліджень підтверджують походження цього свята серед бойків, проте немає єдиної чіткої думки. В одних випадках,
респонденти стверджували, що згідно легенд, в цей день нібито Бог створив землю
і засіяв її зеленню, інші вважали, нібито Христос, Петро і Павло, йдучи дорогою
присіли під зеленою кроною дерева, й тому триденне свято[5]. На
думку українського етнографа В. Скуратівського, Зеленими святами наші пращури
вшановували найвищий злет природи, триєдність її буття, – звідси й Трійця.
Свято було настільки шанованим серед народу, що навіть християнство змушене
було залишити його в ранзі великих, хоч церковні відправи на Трійцю не такі
урочисті, як на Різдво, чи Великдень[6].
Трійця
– одне із трьох весняних християнських свят після Великодня і Вознесіння.
Згадується це свято ще в Старому Завіті. Дослідник Ю. Катрій зазначав, що
звичай у цей день “вкривати долівку своїх домів і божниці свіжою травою на знак,
що в тому часі коли був даний Божий Закон, ціла природа стояла в зелені”[7]. Цього
дня стародавні римляни святкували день предків – розалії. На думку дослідників,
назва свята походить від назви квітки – троянди (з російської – роза). Традиція
святкування була перейнята давніми слов’янами, а пізніше, з прийняттям
християнства на Русі, органічно злилася зі святом Трійці[8].
Свято
Трійці служить у весняно-літній календарній обрядовості так званим “перехідним
містком” між весняною і літньою обрядовістю. На Бойківщині в суботу (зелена
субота) прикрашали оселі зіллям чи гілками ліщини, клена або липи. Такий ритуал
в бойків отримав назву “майїни”, мабуть це слово було запозичене від
європейських народів, адже в Швейцарії на Трійцю святили в церкві букові гілки,
яких називали “майї”[9]. Як стверджує український
етнограф Г. Бондаренко, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити
здоров’я, вберегти господарство від лиха та сприяли багатому врожаю[10]. Закосичували
“майиною” в хаті образи, а долівки встеляли пахучим зіллям. Клечали також свої
городи, на яких “майїни” зберігалися до осені. Засохлі гілки не викидали
будь-куди, а спалювали на вогні. На честь Бога-Отця, Сина і Духа Святого
зеленим гіллям також прикрашали храми.
Обряд
“майїни” своїх обійсть на Трійцю – це відгомін язичницької старовини.
Прикрашання зеленими гілками та їхнє вшанування свідчить про бажання заручитися
могутньою допомогою природи в повсякденних справах селянина. Існувало
вірування, що й душі померлих оселяються в деревах, у його зеленому гіллі. Саме
тому Зелені свята – ще й народне свято поклоніння душам небіжчиків, вшанування
предків, бо за давнім народним віруванням, у час цвітіння хлібних злаків
прокидаються померлі предки – постійні охоронці свого роду, його покровителі,
які могли впливати на врожай і допомагати в усіх хліборобських справах своїм
нащадкам. Із Трійцею закінчувалася весняна календарна обрядовість.
Християнське
свято Трійця або П’ятидесятниця злилося із язичницькими Русаліями, які
відзначали слов’яни-язичники сьомого тижня у формі звичаєвих обрядових дійств[11]. Тому
загалом в українців збереглася чимала кількість обрядів пов’язаних із
землеробсько-скотарським спрямуванням. День П’ятидесятниці – “Трійця” повсюдно
асоціюється серед бойків із русальною обрядовістю.
В
народі Зелені свята отримали назву Русалії, оскільки це була первісна
дохристиянська назва свята. Давня назва Трійці – Русалії фігурує ще у
Початковому літописі, який характеризує їх як розгульні ігри з піснями і
танцями. Так, під 1067 р. знаходимо, що диявол відхиляє від Бога людей, які на
Русалії влаштовують собі різні ігрища з піснями і танцями, а церкви в цей час
порожні стоять[12]. Іпатіївський літопис під
1174 р. зазначає, що Русальна неділя – це Свята неділя, а Русалії подаються як
загальновідомі[13]. У старому Азбукарнику
ХVІІ ст. слово “русалія” пояснюється: “ігрища, ігри скоморошевскія”. Таким
чином, можна стверджувати, що таке святкування серед бойків породило
двовірство, тобто язичницькі обряди злилися із вшануванням християнських
святих.
Аналогічне свято під назвою День Рож або Розалія
відзначали давні римляни. Як стверджує сучасний український етнолог С. Павлюк,
деякі дослідники вважають, нібито українці запозичили це свято від римлян[14].
Проте, першоджерела доводять, що суть самого свята залишається праслов’янською.
Здавна в Україні Зелені свята називали Рахманський або Навський Великдень,
Русалії. Рахманський Великдень має в основі легенду про “переселення рахманів” (пращурів,
кращих від людей) за так зване Синє море, до яких шкаралупа з великодніх крашанок
має плисти за водою. Назву Рахманський, як стверджує Митрополит Іларіон, дане
свято отримало від слова рахмани (первісна назва індійської касти брахмани. Терміни
“рахман”, “рахманний” відомі бойкам досить давно. За повір’ям бойків “рахмани”
– це дуже праведні люди, що живуть під землею і цілий рік постять, а “на Великдень
тече їм молочна ріка”[15]. З
цим повір’ям у бойків пов’язаний звичай кидати шкаралупи від яєць, які додають до
тіста паски, на город чи у річку, “аби рахмани спорзнилися” (не постили)[16].
Кидали шкаралупу на город, щоб уберегти урожай від природних стихій, а також
викидали її надвір під час грози, щоб обминула обійстя. На Великдень, у
Сколівському районі, кидали у річку шкаралупу свяченого яйця, вважаючи таким
чином, що вона допливає до рахманів аж на четверту середу після Великодня.
Згідно бойківських вірувань, кинута на Великдень шкаралупа ставала на
рахманський Великдень яйцем, що споживали рахмани[17].
У
віруваннях про рахманів простежується зв’язок із поминанням предків. У цей час заборонялася
будь-яка робота, особливо в полі, адже це вважалося проявом неповаги до
покійних, місце перебування яких було пов’язане з водою. На Бойківщині
шкаралупу від великодніх свячених яєць викидали у воду і на городи, адже вона
вважалася, згідно давніх вірувань, місцем перебування предків[18]. Є
ймовірність стверджувати, що українцям вдалося тільки запозичити від латинян чи
балканських сусідів назву свята – “Русалія”, проте і це не доведено остаточно.
Літописні матеріали ХІ – ХІІІ ст. свідчать, що Русальна неділя співпадала зі
Святою неділею церковного календаря. Утвердження останнього поступово витісняло
язичницькі обрядові дійства.
На
кінець ХІХ – початок ХХ ст. відзначення Русалій у різних місцевостях України
втратило своє значення і відбувалося у різні дні – від Зеленого четверга аж до
понеділка напередодні Івана Купала (7 липня).
Згідно
з міфологією в Зелені свята “дайбожичі” “віншували” (відзначали) пробудження
природи. Своє обійстя вони прикрашали живими квітами, пахучими травами та
гілками клена і ліщини. У ці дні наші предки виходили на лісові галявини, щоб
віддячити природі за її зелену красу. Жінки збирали польові трави, які вважали
оберегами від міфічних істот – русалок. Крім одиничних варіантів видів рослин,
слід виділити найбільш поширені: полин звичайний (латинська назва – Artemisia
vulgaris), васильки (Ocimum Basilicum),
чебрець повзучий (Thymus serpyllum L.), весняний
первоцвіт (Primula veris L.). Зустрічалися
також й інші назви рослин-оберегів, не ідентифіковані через їхню одиничність. У
багатьох селах селяни збирали будь-які польові трави, однак перевагу надавали
вище перерахованим видам рослин.
Зібрані
трави встромляли у стріху будинків та біля входу до стаєнь. Рослини своїми
магічними властивостями таким чином мали захистити людей і домашню худобу від “мавок”
(русалок). За віруваннями бойків, ці істоти виходили із води (рік, озер,
ставків) у суботу ввечері напередодні Трійці. Більшість респондентів не можуть
їх описати або охарактеризувати. Деякі вказують на їхню красу, маленький ріст,
невидимість і прагнення завдати шкоди, зокрема утопити, чи наслати хворобу[19].
Зелені свята
нерозривно пов’язані з піснями,
які носили назву “маївки”, яких виконували дівчата впродовж цілого травня, до
Зелених свят. Маївки –твори календарної обрядовості, назва яких, можливо, походять
від “май” (травень) чи “маяти” (прикрашати зеленню) або “мавки” (духи лісу та
поля). Ними супроводжувались усі обряди Зеленої (Клечальної, чи Святої) неділі
та пов'язані з нею ігрища молоді. Маївки, що виконувалися на Бойківщині, як і
більшість жанрів календарної обрядовості, є творами усної народної пісенності,
де дійство поєднується зі словом, вони нерідко виконуються у формі діалогу.
Зелені свята
базувалися на хліборобських традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і
культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів.
Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і
була пов’язана з давнім культом і святом дерев.
Культ
рослинності та магія закликання майбутнього врожаю були основою русальної
обрядовості. Безпосередньо такі обрядодії були пов’язані із вшануванням
предків. За народними віруваннями, на Зелені свята прокидалися мерці, а люди
вважали за необхідне відвідати могили померлих родичів і друзів. Перекази
свідчать: якщо не обминути померлих своєю увагою в цей час, вони допоможуть
уберегти поля[20].
Згадані свята в
Карпатах не набули вираженого характеру порівняно із великодніми. Зелені свята
(Русалії) на Бойківщині вважали святами померлих душ, проте таку функцію вони
втратили давно. Бойки напередодні Зелених свят в суботу прикрашали (замаювали)
гілками липи чи ліщини свої хати та городи. Таку роль переважно виконували
“парубки і ґазди”[21]. Даний ритуал здійснювали
для того, “щоб не зашкодили русалки в господарстві”[22].
Серби і греки у дні Зелених свят збирали квіти, плели вінки й несли їх додому
прикрашаючи свої будинки[23].
Аналогічно
Зелені свята на Лемківщині називали свято Русалія, теж приймалося, як свято
весни і було пов’язане з культом померлих. Лемки, як і бойки прикрашали будинки,
паркани гілками ліщини. Ліщину також поміщали на полях серед збіжжя та
картоплі. Також лемки на Зелені свята обходили поля Хресним ходом зі священиком,
хрестом і хоругвами. Заходили на цвинтар, де з цієї нагоди прикрашали зеленими
гілками і квітами гроби родичів. В церквах святили квіти, ліщину, барвінок,
пшеницю. Частину посвяченого зілля втикали в землю на полях, щоб краще родила,
а частину зберігали вдома для різних причин: обкурювали ними худобу від різних
хвороб, клали покійникові до гробу, підпалювали ліщину під час грози[24].
Досить виразно
відбився культ рослинності в зеленосвяточних обрядах на Поліссі і Слобожанщині.
Наприклад, в останньому спостерігається крім клечання обряд “водити тополю”. Дівчата
вибирали поміж себе дівчину, прикрашали її намистом, стрічками та квітами,
обличчя зав’язували хусткою, руки прив’язували до палиці і так водили по селу з
гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї
добрі побажання (головним чином, приплоду худобі і гарного врожаю), щедро обдаровував
учасників обряду. На Поліссі побутував близький за значенням обряд “Троїцького куста”, роль якого теж
виконувала дівчина. А ще відома така молодіжна забава, як завивання берези.
Вранці у Зелену неділю дівчата брали продукти, закликали хлопців і з піснями-веснянками
та гаївками йшли у ліс чи в гай. Там співали, водили хороводи, а потім сідали і
разом їли все, що принесли. Після цього шукали в лісі молоді берізки, що мали
тонкі і довгі гілки – і з того тонкого гілля на самій березі завивали вінки, співаючи
відповідних пісень[25].
До середини ХХ
ст. на Бойківщині відзначали Русальну п’ятницю, обряди якої в цей день були
спрямовані на охорону худоби від злих сил. Цього дня обкурювали ладаном в
стайні худобу, мастили часником вим’я корів. В окремих місцевостях Сколівщини
діти співали на пасовиськах пісень – “ладкань” коровам, прибираючи їх у вінки
із живих квітів[26].
Характерним явищем було те, що суботу
напередодні Зелених свят бойки називали “Задушна” або “Пам’єтна”, адже цього дня вшановували
померлих відвідуючи гроби родичів та відправляючи в церкві панахиди за
померлими. Останнє збереглося до цього часу. На панахиди несли три хліби та
ставили на престол, як жертву покійним родичам. В “Пам’єтній” суботі (субота напередодні
Зеленої неділі) відбився архаїчний культ предків, який був у наших пращурів і
прямо чи опосередковано дійшов до наших днів через народну традицію. Сезонна
обмеженість перебування Русалок на Землі не суперечить їх належності до культу
предків.
Звичай поминати
покійних на Зелені свята пов’язаний із віруванням в русалок. Русалки в українській
народній уяві за переказами респондентів – це дівчата, або молоді жінки,
переважно утоплениці. До цієї категорії духів належать і мертвонароджені діти, чи
ті, які померли до хрещення.
Я. Головацький вважав, що
їх назва походить від кельтського слова “рус” – (тобто вода), від кореня якого
слово “русло”, що означає середину річки, а “русалка” означає жительку русла
води[27].
Називали їх ще мавками або “майками” (Бойківщина), нявками (Гуцульщина).
Очевидно цей термін походить від праслов’янського кореня “нав”, “навь”, “навіє”
тобто “покійник”, померлий, тому звідси назва Навський Великдень. “Нав’є” було
святом померлих, святом дідів, предків. Пізніше воно набрало значення свята
русалок і потерчат, стало святом кликання і проводів русалок на поле. Згідно з
віруваннями наших предків, нав’є в полі закінчувалося зі жнивами, і тоді
русалки верталися до ріки, де вони зимували.
За народним
повір’ям русалки були наділені незвичайною красою. Найчастіше місцем їхнього
перебування була річка чи ставок. Зустріч з русалкою, як вважають у народі,
віщував погану прикмету: могли залоскотати до смерті, або втопити у річці[28].
Закарпатські бойки вірили, що коли носити із собою траву полин, то можна
вберегтися від мавок, адже ця рослина виконувала захисну функцію від нечистої
сили[29].
Полин звичайний –зовні непримітна рослина, сьогодні в Україні відома всім хіба
що своєю народною назвою “чорнобиль”, а подекуди називають чорнобілем (зверху
листя темно-зелене, знизу світле, отож чорно-біле зілля), нехворощем. Наукова
назва “Artemisia vulgaris”, згідно з міфологією походить від імені давньогрецької
богині Артеміди – цілительки, покровительки жінок, дітонародження, родючості та
мисливства (vulgaris – у перекладі звичайний). З цього випливає цікавий факт:
траву освятила своїм іменем Артеміда, отже, вона допомагала зміцнювати саме
жіноче здоров’я. Однак стародавні
мудреці помітили і загальнооздоровчий вплив полину. Давньоримський лікар Пліній
Старший радив подорожнім брати з собою листя полину, що має здатність усувати
втому (прикладали його до натруджених підошов, пили настій).
Знаменитий
Авіценна (жив на межі І – ІІ тисячоліть) рекомендував рослину як чудовий засіб
для збудження апетиту, а також як помічні ліки в разі нирковокам’яної хвороби,
геморою, отруєнь, глистів. У народів Західної Європи та слов’ян траві
приписували чудодійні сили, вважали її оберегом від злих духів та усяких бід,
тож носили як талісман, обкурювали нею помешкання, а ще лікували від багатьох
хвороб. Цікаво, що в деяких країнах помітили, як полин допомагає засвоєнню
жирної їжі, і стали застосовувати молоді верхівки разом з листям і квітками як
приправу під час приготування м’яса. Особливо широко застосовують полин в
кулінарії Іспанії, Італії, Франції.
Згідно міфологічних
уявлень, русалка – один із найколоритніших персонажів української демонології,
уособлення небезпечної водної стихії. Це молоді вродливі дівчата, котрі
проживали на дні річок у так званих “кришталевих палацах”. Вночі, коли сходив
місяць, русалки виходили на берег, розчісували своє довге зелене волосся і
водили хороводи. Співом вони заманювали юнаків чи дівчат, затягували їх у воду
і залоскочували. Подекуди побутувала думка, що русалками ставали люди, що
помирали на так званий Русалчин Великдень. Оберегом від них слугували хрест та
полин[30].
Русалки могли
жити також у полях та лісах, де полюбляли гойдатися на гілках дерев. У різних
місцевостях вони мали різні назви (нявки, лісні, повітрулі та інші). За
міфологічними уявленнями окрему “категорію” русалок складали мавки, чи “майки” – істоти, що
уособлювали душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх
ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями.
Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють
хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є
мавки, останні мали довге лляне волосся[31].
Культ русалій,
за свідченням Б. Рибакова, був добре відомий в стародавній Русі. Це свого роду
язичницькі богослужіння, що супроводжувалися музикою, співами і ритуальними
танцями. Русалії відбувалися в календарні періоди, коли відзначали вшанування
небесної води (дощ, сніг): на Різдво, в ніч під Івана Купала і за тиждень до
Трійці[32].
По всій Україні побутувало вірування, що русалки в період
Русалій виходили з води на поля. Протягом “русальних днів” бойки вважали, що
існує сила категоричної заборони купатися або митися у річці, інакше “русалії
візьмуть до себе”[33].
На Бойківщині досить стійкими були віруваннями в магічну
силу, яка проявлялась у вигляді замовлянь і закликань. Це свідчить про їх
стійкість у народній буденній свідомості. На початку ХІХ ст. польський етнограф
І. Червінський відзначав, що відчуваючи постійний страх перед “нечистою силою”,
селяни “шукають захисту від неї не в бога, а в різних забобонах”[34].
У період Зелених свят найнебезпечнішим і найшкідливішим
для людей вважався упир. На основі зафіксованих польових матеріалах про упирів
можна стверджувати, що забобонна версія цієї істоти мала досить виразне і з
певними елементами окреслення. За уявленнями бойків, упир – це людина з двома
душами, яка чинить зло ще за життя, але більш небезпечна після смерті, коли
одна душа покидає її тіло, а з другою вона може виходити з могили, насилати
різні стихійні лиха, засухи та приносити інші нещастя конкретним особам, чи
цілому господарству[35].
Не зі шкідливими діями вважалася “дика баба”, чи “літавиця”,
на яку нібито в період русального тижня можна було натрапити в лісі чи в полі. Існувало уявлення, що зловлена “дика
баба” служитиме своєму господареві як найвірніша наймичка[36].
Протилежністю “дикій бабі” була “Язя” – ворожа і
небезпечна для людини істота. Вірили, що вона водилася у густих лісах і
забирала вродливих дівчат і малих дітей. І. Вагилевич відносив цю істоту до
типу баби-яги – у росіян, єндзи – у поляків[37].
На Рожнятівщині у Зелену неділю і понеділок
простежувалися молодіжні забави й танці, які проходили біля спеціальних
лаштунків, тобто вибирали місце, де неодмінно повинен рости дуб, чи явір,
неподалік якого будували з ліщини колибу. На останній прикріплювали довгу
жердину, до якої зверху горизонтально настромлювали колесо прикрашене гіллям,
квітами, стрічками[38]. Подібні
забави проводились на Чернігівщині – на сільському майдані встановлювали віху –
високу жердку, обвиту зіллям, із колесом від воза нагорі. На Київщині вкопували
високе, прикрашене квітами і стрічками дерево – явір. Біля них гуляла, співала,
танцювала молодь. Очевидно, що віха і “явір” – втілення світового дерева, аналога відомого всім
європейським народам “майського дерева”[39].
Культ дерев у слов’ян був тісно пов’язаний з культом
природи, тому обряди Зеленої Неділі тісно пов’язані з поминальним звичаєм, так
званими Русаліями. Вшанування природи сприймалося як пошанування предків,
померлих. Люди вірили, що померлі мають вплив на природу і залежно від
ставлення до них живих людей сприяють добру або роблять шкоду. Тому одночасно з
вшануванням природи навесні відбувалися поминальні обряди. Культ дерев,
священні гаї та ліси, в які не можна було навіть заходити, був відомий не
тільки серед українців, а й серед інших народів світу. Дерева уподібнювали до
божеств. Наприклад, дуб – Перуну, богові дощу і грому. Прокопій Кесарійський
згадував, що в слов’ян велике значення відіграли священні гаї, які після
прийняття християнства замінилися храмами. Вони вважали, що дуби були
священними деревами[40].
Безпосередньо
із культом померлих на Бойківщині був пов’язаний обхід полів із церковною процесією. Залежно від місцевих традицій їх влаштовували у різні літні християнські
свята. Так, в селах Грабів, Лоп`янка, Спас, Луги, Ілемня (Рожнятівський район)
обходи полів проводили на Зелені свята[41].
Траплялися випадки у селах Бойківщини,
коли такий ритуал здійснювали на Благовіщення, Вознесіння, Дев’ятий четвер
після Великодня, або в день Святих апостолів Петра і Павла[42].
Такий обряд виконували також з метою оберігання нив і свого господарства від
граду, грому, блискавки тощо.
На Бойківщині поряд із землеробством, скотарство було
традиційним заняттям, а великий досвід утримання худоби передавався з покоління
в покоління протягом століть. Варто також наголосити на факті, що наявність
великої кількості голів худоби у селянських господарствах бойків і кількість
паїв, визначало соціальний статус селянина в громаді. Слід підкреслити, що
бойки, на відміну від гуцулів в своєму господарстві займалися як скотарством
так і землеробством, останні переважно тільки скотарством.
Унікальним і винятково важливим реліктом давніх русальних
обрядів та пов’язаного з ним фольклору є збережений на Бойківщині звичай
прибирання корів вінками з квітів лотосу (Nelumbo nucifera) на пасовищі та
виконання при цьому відповідних пісень. Щодо походження цього звичаю,
український етнограф Р. Кирчів зазначає, що цей звичай був складовою частиною
дохристиянського циклу русальних обрядів і магічних дій, спрямованих на охорону
худоби, особливо молочної, від злих сил, забезпечення її здоров’я й доброго
удою[43].
Спостерігався подібний звичай на Волині, де громадські пастухи прикрашали корів
вінками. Така ж традиція існувала в Голландії.
Про зв’язок цього звичаю з давніми русаліями свідчить той
факт, що й до нині в гірських селах Бойківщини, п’ятницю перед Зеленими святами
називають русальною (“русальна п’ятниця”). Жінки старшого віку у цей день
особливо уважно оберігали корів від чарів “босуркань” (відьом), вдаючись при
цьому до різних охоронних засобів: підкурювання ладаном, натирання часником, не
випускали корів на пашу в першій половині дня. Ритуали з вінками, в яких
обов’язково повинні були бути польові рослини: “свічник” (тирлич
ватичнокоподібний) (Gentina asclepide), “шовкова трава” (ковила пірчаста)
(Stipa pennata) і конюшина блідо-жовта (Trifolium ochroleucon Huds), а також
виконували відповідні пісні, які очевидно належали до охоронних магічних
заходів.
В західній
частині Бойківщини святкували Зелені свята пастухи влаштовуючи на пасовищах так
звану “зеленівку” (скотарське свято з вогнищем на пасовищах, частувались молочними
продуктами). Зокрема, на Старосамбірщині заздалегідь домовлялися, яке з пасовищ
залишити для випасу худоби тільки на Зелені свята. За день, чи два на вибраному
місці дерном викладали місця для сидіння та своєрідного столу, так звану “столицю”. Вранці на Зелену неділю кожен з
пастухів брав із собою на пасовище “мандрик” (хліб, сир, масло, яйця), приготовану господинею. Після гостини, пастухи
повертаючись додому, коровам на роги чіпляли зелений вінок. Такий ритуал на
Старосамбірщині носив назву “замаювати” худобу. Дослідник цього обряду І.
Близнак зауважував, що пастухи плели вінки заздалегідь, ще в зелену суботу,
переховуючи їх у воді, чи в затінку, щоб не зів`яли, поки худоба паслася, а
пастухи влаштовували гостину. Саме ж вінкоплетіння і повернення “замаєної” худоби
додому супроводжувалося обрядовими піснями – ладанками[44].
Такі обряди в бойків відбувалися і під час свята Петра (12 липня). Аналогічні
ритуальні обряди пастухів пов’язані із використанням вінків простежувалися на
Лемківщині.
Наступний
тиждень Зелених свят вносить кардинальні зміни в характер літніх свят, адже в
цей час починається “Петрівка” – не довготривалий піст (тиждень після свята
Трійці до свята Петра), під час якого деякі люди
вживали пісні страви тільки перший і останній тиждень, а в інші тижні постили у
вівторок, четвер, суботу й неділю. В народі говорили: “Спасівка од Бога, а
Петрівку баби вигадали, щоб сир та масло зібрати”[45]. За церковними
канонами, в будь-який піст церковного календаря заборонялося співати й
розважатися, проте бойки часто порушували таку заборону.
Традиційно на
Україні, як зазначав український етнограф М. Максимович, з Петрівкою пов’язані
цікаві обряди. На першому тижні посту відзначали розигри, або русалії, які
носили рештки язичницьких ігор. Вони простежуються, зокрема у поліському обряді
проводів русалок, поширеному на Поділлі обряді гонити шуляка та ін. Із
зазначеного періоду починає переважати купальська містерія. Весь травень молодь
справляла у лісі, чи на полі “маївки” (походить “май”: 1) від латинського “майус”;
2) від російської назви місяця травень – “май”) – це ритуали з піснями і
танцями[46].
Отже,
християнське свято Трійця, а народне (дохристиянське) – Зелені свята
відзначається на 50-й день після Великодня до сьогодні. Деякі тисячолітні
традиції і обряди, звичайно, були
втрачені і призабуті, а деякі були змінені або спрощені, але народна пам’ять
все ж таки зберегла елементи і головні атрибути Зелених свят. Троїцько-русальна
обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного
циклу. Це дуже давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний
прихід літа. В основі її були представлені культ рослинності, магія закликання
майбутнього врожаю. Культ дерева і лісу яскраво відобразився у підготовці до Зелених
свят. Саме довкола атрибутів русальної обрядовості – води і рослинності вибудовувалися
обрядові й магічні дії, пов'язані з шануванням сонця, рослинності, предків і
покликані забезпечити врожай. На це спрямовувалися і русалії — перший обрядовий
тиждень перед Зеленими святами. Ці давні свята пройшли через тисячоліття і
дійшли до останніх століть лише фрагментарно, окремими елементами, що
залишились з основних обрядів і ритуалів.
[1] Руднев В. А. Обряды
народные и обряды церковные / В. А. Руднев. – Ленинград: Лениздат, 1982. – 159
с., С. 67
[2] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали, оп. 6. Спр. 7. Зелені
свята, 3 арк., Арк. 3
[3] Біблія. – М., 1988. – 1861 с., С.1354
[4] Коцюба Н. Празник П’ятидесятниці
/ Н. Коцюба / Сакральне мистецтво Бойківщини. – Дрогобич, 2003. – С. 64 – 65,
С. 64
[5] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали. Оп. 6. Спр. 18. Записи
від старожилів с. Ясень Рожнятівського району Івано-Франківської області.
Спогади про святкування християнських свят, 4 арк., Арк.3
[6] Скуратівський В. Український народний календар / Василь
Скуратівський. – К.: Техніка, 2003. –
384 с., С. 65
[7] Катрій Ю. Великодні свята і звичаї в Україні / Ю. Катрій
// Народна творчість та етнографія. – 1998. – № 2 / 3. – С. 34 – 39, С. 37
[8] Белецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаических
ритуалов / Н. Н. Белецкая. – М.,
1962. – 185 с., С. 128
[9] Зелені свята – Тройця: Наші свята [авт. тексту І. Канівська] // Рідна земля. – 1994. – 17
червня. – С. 5., С. 5
[10] Бондаренко Г., Сапіга В. “Спас – “рятівник” …” / Галина Бондаренко. // Людина і світ. – 1991. – № 7. – С. 29.
[11] Бучко Н. Клечальна неділя або п’ятидесятниця / Н. Бучко
// Гомін Волі. – 1992. – 13 червня. – С. 1.
[14] Павлюк С. П. Етнографічна наука України: Стан і
перспективи / Степан Петрович Павлюк // Народознавчі зошити. – 1995. – № 2. –
С. 65 – 67., С. 66
[15] Зубрицький М. Народний календар, народні звичаї і
повірки, прив’язані до днів у тижні і
до рокових свят. Записані у Мшанці Старомбірського повіту і по сусідніх селах [у 8 т.] / М. Зубрицький // Матеріали до
українсько-руської етнології. – Львів. –
1900. – Т. 3. – С. 34 – 60., С. 46
[17] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп. 6. Спр. 46. Записи від старожилів с. Межиброди
Сколівського району Львівської області. Спогади про святкування християнських
свят, 2 арк., Арк. 1
[19] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп. 6. Спр. 45. Записи від старожилів с. Верхні Гаї
Дрогобицького району Львівської області. Спогади про святкування християнських
свят, 2 арк., Арк. 1
[20] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп. 6. Спр. 7. Зелені свята, 3 арк., Арк. 2
[21] Зубрицький М. Народний календар, народні звичаї і
повірки, прив’язані до днів у тижні і до рокових свят. Записані у Мшанці
Старомбірського повіту і по сусідніх селах [у 8 т.] / М. Зубрицький // Матеріали до
українсько-руської етнології. – Львів. –
1900. – Т. 3. – С. 34 – 60., С. 46
[22] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали. Оп. 6. Спр. 48. Записи від старожилів с. Лисовичі
Стрийського району Львівської області. Спогади про святкування християнських
свят, 4 арк., Арк. 2
[23] Токарев С. А. Календарные обычаи и обряды в
странах зарубежной Европы. Летне-осенние праздники / С. А. Токарев. – М., 1978. – 236 с., С. 61
[24] Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження [у 2 т.].– Львів: Інститут народознавства
НАН України, 2002. – Т. 2. (Духовна культура) – 420 с., С. 189
[25] Орел Л. Україна в обрядах на межі тисячоліть / Л. Орел. –
К.: ПП “Верещинські”, 2001. – 280 с., С. 98
[26] Здоровега Н., Утриско М. Народні звичаї та обряди на
Бойківщині / Н. Здоровега, М. Утриско // Літопис Бойківщини. – 1988. – Ч. 2 /
48 (59) – С. 43.
[27] Карпатская Русь:
географичеcко-статистический и историко-этнографический очерк Галичины,
северо-восточной Угрии и Буковины / Я. Головацький // Славянский
сборник. – 1875. – С. 1 – 30., С. 30
[28] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп. 6. Спр. 13. Записи від старожилів с. Тершів
Старосамбірського району Львівської області. Спогади про святкування
християнських свят, 3 арк., Арк. 1
[29] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп. 6. Спр. 53. Записи
від старожилів с. Майдан Міжгірського району Закарпатської області, 3 арк.,
Арк. 1
[30] Українські міфи, демонологія, легенди / [упоряд. М. К. Дмитренко]. – К.: Музична Україна, 1997. –
140 с., С. 98
[31] Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник
[2-е вид.] / [авт. колегія: А. Пономарьов та ін.] – К.: Либідь, 1994. – 225 с., С. 118
[32] Рыбаков Б. Народный календарь: Народные
приметы, пословицы, поговорки и др. / Борис Рыбаков. – Свердловск, 1990. – 268 с., С. 56.
[33] Науковий етнографічний архів Інституту історії і
політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп.
6. Спр. 16. Записи від старожилів с.
Нагірне Самбірського району Львівської області. Спогади про святкування
християнських свят, 6 арк., Арк. 1
[34] Czerwinski L. I. Okolica
za-Dniestrska między Stryiem i Łomnicą / L. Czerwinski. – Lwów, 1811 – 282 s., С. 130 – 131.
[35] Кузів І. Житє-бутє, звичаї і
обичаї українського народу / І. Кузів // Зоря. – 1889. – Т. 15/21. – С. 336 – 337., С. 336.
[36] Franko I. Krajoznawstwo
Galicyjskie / І. Franko // Kurjer Lwowski. – 1892. – № 221. – S. 83 – 89., С. 84
[37] Вагилевич Іван. Бойки русько-слов’янський люд у Галичині / Іван Вагилевич // Жовтень. – 1878. – №
12. – С. 117 – 129., С. 127
[38] Пушик С. Віха – символічне дерево життя / Степан Пушик //
Перевал. – 2003. – № 3 – 4. – С. 254 – 263., С. 256
[39] Сапіга В. Українські народні
свята та звичаї / В. Сапіга. – К., 1993. – 110 с., С. 53
[40] Українські міфи, демонологія, легенди / [упоряд. М. К. Дмитренко]. – К.: Музична Україна, 1997. –
140 с., С. 98
[41] Науковий етнографічний архів
Інституту історії і політології Ф. 1 Рукописні матеріали Оп. 6. Спр. 9. Записи
від старожилки с. Грабів Рожнятівського району Івано-Франківської області.
Спогади про святкування християнських свят, 9 арк., Арк. 7.
[42] Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат
[у 4 т.] / [за ред. С. Павлюка]. – Львів, 2006. – Т. 2. – 812 с., С. 524
[43] Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотина
Турчанського повіту / В. Кобільник // Літопис Бойківщини. – 1937. – С. 47 –
150., С. 89
[44] Близнак І. Зелено-святочний звичай у бойківській
місцевині – Штуківець / І. Близнак // Літопис Бойківщини. – 1937. – С. 120 –
122., С. 121
[45] Артюх Л. Пости в народному побуті українців / Л. Артюх //
Людина і світ. – 1992. – № 2.
– С. 15
– 18., С. 17
[46] Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського
народу / Митрополит Іларіон. – К.: Обереги, 1992. – 424 с., С. 292
Боян С.
ЛОКАЛЬНЫЕ
ОСОБЕННОСТИ ЗЕЛЕНЫХ ПРАЗДНИКОВ НА БОЙКОВЩИНЕ: ТРАДИЦИОННЫЕ ОБЫЧАИ И ОБРЯДЫ
На
базе изучения этнографических исследований по календарной обрядности бойков
рассматриваются и обосновываются локальные особенности празднования Троицы
бойков, их выразительные обряды и обычаи. Обзор значительного количества
этнографической литературы позволил сделать выводы об отсутствии комплексного
исследования выразительные обрядности бойков.
Ключевые
слова: календарная обрядность, обряды, обычаи, этнографические исследования.
Boyan S.
Local
features of Pentecost in Boikivshchyna: traditional customs and rituals
Based on ethnographic research study of ritual calendar boiky considered
and justified local features celebrating Pentecost Boyko, their mermaid rites
and customs. Review of a large number of ethnographic literature led to the
conclusion that there is no comprehensive study mermaid rites Boyko.
Key words: calendar rites, rituals, customs, and ethnographic research.
Немає коментарів:
Дописати коментар