Купальська обрядовість

Світлана Боян

(к.і.н., доц. кафедри етнології і археології)

Купальська обрядовість: народні вірування на Бойківщині

Особливої уваги серед бойків заслуговує християнське свято Івана Хрестителя (7 липня, або 24 червня), яке збіглося із язичницьким – Купало. Отримавши в народі назву “Івана Купала”, свято чи не найбільше з-поміж інших зберегло дохристиянську основу. Воно припадає на час літнього сонцестояння, а його основу становлять обряди, пов’язані з культом сонця і вшануванням плодючості сили землі. Це зумовлено тим, що “справжньою ідеєю світогляду давнього землероба стала ідея родючості”, виражена у великому арсеналі ритуальних дій і символів[1] [1, арк. 1]. У цій назві злилися християнські та язичницькі вірування: Іван Хреститель, який “купав”, хрестив Ісуса Христа, і Купало – язичницький ідол, якому в деякі часи “благодарения и жертви в начали жатв приносину” [18, с. 98].

В Україні свято Купала відзначали в ніч з 23 на 24 червня за старим стилем (ст. ст.), або з 6 на 7 липня за новим стилем (н. ст.). Є підстави стверджувати, що в ці дні рік поділявся навпіл, сонце повертало з літа на зиму, а дні починали коротшати, тобто це час літнього сонцевороту – народження літнього сонця – Купала. Дане свято відзначалося саме в період, коли сонце приходило до зеніту – найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу та для людини. Саме в цей період природа перебувала у найвищому розквіті.

Суть цього свята полягала у сакральній і життєдайній величі таких сил, як вогонь і вода. Тому вважають, що ці два компоненти набувають у час літнього сонцестояння очищувальної, цілющої та оберегової сили.

В європейських країнах свято Івана Купала прижилося під різними назвами. Свого часу християнська церква приурочила його до дня Івана Хрестителя (24 червня), від якого запозичена нова назва “святого Яна” – у західних слов’ян; “сан-Джованні” – в Італії, “сан-Хуан” – в Іспанії тощо [16, с. 1]. Сама назва “Івана Купала” походить від народного наймення Івана Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції. Свою назву свято Івана Купала отримало пізніше, після введення християнства на Русі, як державної релігії. У період язичництва, відзначання свята Купала (24 червня), свідчить про минулий нерозривний зв’язок з культом сонця.

З історії церкви відомо, що Ісуса Христа хрестив Іван Хреститель. Серед ритуалів хрещення було обливання немовляти та купання його у воді. Отже, звідси ймовірно стверджувати, що саме тому в народі за Іваном Хрестителем утвердилося ім’я Івана Купала. Православна церква вважала Купала “диявольським”, “нечистим”. Боролася проти стародавніх обрядів і католицька церква, проте язичницькі обряди наскільки прижились серед народу, що церква не в змозі була перешкодити їм. Неспроможні справитися з язичницькими мотивами свят, її служителі вирішили змінити тактику. Згодом окремі язичницькі обряди були “узаконені” [22, с. 42].

Саму назву “Купало” деякі дослідники виводять від слова “купатися” (цього дня обов’язковим було купання) або “копати” (копали лікарські трави, зілля). Саме свято виникло ще задовго до утворення Київської Русі. Пізніше церква з метою “заборонити” це свято в народному календарі, приурочила до нього Різдво Івана Хрестителя. Цей захід вплинув лише на назву – не просто Купала, а Івана Купала – зміст його залишився й до сьогодні [24, с. 2].

Дослідники вважають, що своїм корінням купальське свято сягає давнини. Очевидно культ богині води і бога світла та тепла, подібних до східнослов’янських богів Дани і Полеля, вшановувався ще носіями трипільської культури близько п’ять тисяч років тому. У давніх джерелах згадувалося, що день Купала – це весілля Дани і Полеля. Тому більшість купальських пісень оспівують кохання, молодість і красу. Цього дня за прадавнім звичаєм, наші предки вступали в шлюб [23, с. 3].

Боротьба православної церкви з культом Купала була не єдиною причиною того, що в різних місцевостях купальська обрядовість поступово занепадала, втрачала свій архаїчний характер. Відбувався природний процес десакралізації – обряди втрачали своє містико-магічне значення та забувалися. Уже в XIX ст. свято Івана Купала стало в основному молодіжним гулянням, воно видозмінювалося і переосмислювалося.

Купальська обрядовість, як і всі інші форми традиційно-побутової культури, в процесі історичного розвитку змінювалася і за змістом, і в формальному вираженні.

Спільним для слов’янської і навіть загальноєвропейської етнокультурної традиції було вірування в те, що купальської ночі найбільшої шкоди здоров’ю і добробуту селянина можуть заподіяти злі сили – відьми: наслати хвороби або смерть, зменшити видій корів, знищити посіви тощо. Тому зрозумілим був страх забобонного селянина перед відьмами і породжений ним комплекс захисних засобів, здатних оберегти від нечистої сили.

Ніч на Івана Купала вважалася небезпечним міфічним часом активізації “нечистої” сили, чаклунів, упирів і відьом.

У переддень свята Івана Купала спостерігалися активні дії чаклунок і злих сил в Польщі, від котрих треба було оберігати себе, свою сім’ю, посіви, худобу, будинок. Тому зв’язували зелені стрілки цибулі, щоб краще росла, а на полях, де ріс льон, встромляли гілки липи, коровам додавали в корм квіти з яких був сплетений вінок, а також проціджували молоко через них. В цей день не прийнято було що-небудь позичати [28, с. 189].

Містифікація, пов’язана з відьомством, сягає глибокої давнини. Археологи, проводячи розкопки ґрунтів неолітичної та енеолітичної землеробських культур, виявили глиняні жіночі фігурки, так званих “чародійниць” [28, с. 231]. Перші письмові відомості знаходимо в “Повісті минулих літ”, що датується 1071 роком: “Паче же женами бесовыская вълшения бывают… Мъного вълхвують жены чародійством и отравою и инеми бесовсьскыми къзньми” [25, с. 76]. Аналогічні згадки подають і пізніші писемні джерела, називаючи жінок-чаклунок “волхвами”, “відьмами”, “чарівницями”, “потворами” тощо.

В деяких селах Бойківщини (Максимівка, Лолин, Шевченкове, Підліски Долинського району Івано-Франківської області) побутувало вірування, що Купальської ночі відьми збираються на Лисій горі неподалік сіл Підліски і Шевченкове на так званий “герц” – відбувалися відьомські наради під проводом чорта, від якого чаклунки отримували допомогу, накази і догани. За фольклорною традицією, відьомські наради зазвичай завершувалися влаштуванням бенкетів та гулянок. За переказами, відьми, зібравшись вночі на Лисій горі, “п’ють та гуляють із чортами та вітрами” [2, арк.2].

Уява слов’ян наділялась аналогічними функціональними властивостями вогонь і рослинність, які за народними віруваннями у ніч на Купала набували особливих захисних і лікувальних якостей. Зокрема, магічні властивості приписували гілкам певного дерева. Так, поляки у переддень Івана Купала несли на поля гілочки липи [17, с. 176].

Оскільки наші предки могли наоч­но переконатися в лікувальній силі купальського зіл­ля, то неважко було повірити в його магічні властивос­ті. Так, купальські трави нерідко використовувались як апотропеїчний засіб від впливу ворожих людині сил. Як свідчать респонденти Рожнятівського району Івано-Франкіської області (села Грабів, Лоп’янка, Погорілець), висушеним минулорічним купальським зіллям підкурювали напередо­дні Купала худобу, щоб оберегти її від небезпечного відьомського ока [3, арк. 2]. Джерелом деяких хвороб, за на­родними уявленнями, вважалися “лихі” очі, які мо­жуть наврочити людину чи тварину. У такому випадку не тільки на Бойківщині, але й на Гуцульщині та Поліссі як підкурювальний засіб проти “вроків” теж застосовували ку­пальське зілля. Особливими магічними властивостями наділялася осика. Гілки цього дерева прикріплювали до дверей хліва, щоб оберегти худобу від відьми [4, арк. 4]. Велике значення приділялося полину, який виконував у магічних діях захисну функцію. “Господар у стайнях та оборах, на пасіці ставив полину (символ відвернення нечистої сили), а коли смеркало, господиня йшла у хлів і підкурювала корови минулорічним купальським зіллям, щоб відьма не відібрала молоко” [23, с. 6].

На Бойківщині у ніч на Івана Купала, за твердженням респондентів, бойки вірили і надзвичайно остерігалися нечистої сили, оскільки вважали, що в дні сонцестояння стають особливо активними відьми, чорти, демони, язи (яги), злі чаклуни. Особливо боялися, щоб відьма не пробралася у хлів і не зіпсувала корів.

“Іване Купайло, іде відьма на вайло.

На дуб ізлізла, кору гризла,

З дуба упала, зілля копала,

Чужі корови чарувала...” [5, арк. 9].

Господиня, щоб уберегти худобу від відьомських чар, “заганяла корів разом з телятами, щоб ті ссали маток і не давали змоги відьмам видоювати молоко”  [6, арк. 1]. Щоб нечиста сила не пробралася у хлів, застосовували так звані “чарівні рослини”: на дверях устромляли вирвану з корінням молоду “трепету” (місцева назва осики), яка символізувала відлякування нечистої сили. “Саме в цю ніч шугали нечисті сили, які могли натворити чимало лиха в господарстві” [15, с. 25]. Купальським зіллям “замаювали” оселі. Цей звичай також був поширений на західному Поділлі, Покут­ті, Гуцульщині й Лемківщині.

Оскільки, бойки віщуни і знахарі, лікувальні знання передавали з роду-в-рід, то збирання трав напередодні Купала було особливим заняттям. У переддень Купала (6 липня) кожен ґазда в селі “майив” (клечав, прикрашав) своє обійстя, тобто хату, стайню, стодолу, криницю, хвіртку і город, гілочками зелені – липи, ліщини, польовими квітами. Гілки вміщували біля кожного вікна і дверей зовнішньої сторони будівлі. Такий ритуал у бойків в Купальську ніч символізував відвернення від дому злих духів. Тільки у випадку коли, у домі помирав один із членів сім’ї, тоді того ж року господар не “майив” своє обійстя, перебуваючи у траурі [7, арк. 5].

Однією з ознак, що характеризують купальське святкування в багатьох європейських народів, є традиція збирати в цей день зілля і ягід, яким приписували особливі магічні й лікувальні властивості. Оскільки свято Купала – найдовший день у році, а рослинність досягала свого повного розквіту, то нашим предкам неважко було припустити, що саме в цей час найбільш доцільно заготовляти запаси лікарської сировини. Безперечно, що в основі народної медицини лежали знання, здобуті внаслідок досвіду поколінь, про лікувальні властивості тих чи інших рослин. Але водночас ці властивості люди вважали надзвичайними, магічними, тому в традиції збирання зілля і ягід у день Івана Купала чітко простежувалося поєднання раціональних народних знань з ілюзорними уявленнями та віруваннями.

Збирання трав і ягід у день купальського свята, як зауважував дослідник В. Пропп, не мало прямого аграрного характеру, воно не ставило за мету впливати на урожай, “від землі, яка перебувала в цей час у стані найбільшої родючої сили, старалися взяти все, що вона могла дати” [26, с. 63]. У давнину збиранням лікарських рослин переважно займалися люди, яких вважали знахарями, чаклунами, відьмами.

6 липня за народною традицією наші предки йшли в ліс, на луги збирати польові квіти (вважали, якщо покропити свяченою водою, то вони набувають лікарських властивостей). Пучками зілля “майили” хату, встромляли гілку з ліщини або липи на городі, щоб охороняла збіжжя від черв’яків. Збирали лісові  ягоди (суниці), які вважалися лікувальними.

Слід зазначити, що церква й місцева влада заборо­няли цей звичай і переслідували тих, хто наважувався збирати зілля в день Івана Купала. Таких осіб били батогами, “щоб не повадно было носить и собирать травы и коренья”  [27, с. 64]. Церква намагалася підпорядкувати цей звичай своїм ідеологічним засадам і надати йому християнізованого характеру. Під впливом християнської релігії виникло вірування, що зібране на Купала зілля тільки тоді буде цілющим, якщо його в цей день освятити в церкві.

Свято Івана Купала було рубежем, який визначав період у збиранні липового цвіту. В деяких селах Бойківщини вважали, що цвіт липи зберігає цілющі властивості до Купала і старалися зробити його запаси. Цей звичай певною мірою виправданий, оскільки максимальні лікувальні якості цвіт має тоді, коли дерево тільки починає цвісти, а не тоді, коли відцвітає, що й буває уже здебільшого після 7 липня.

Традиція збирати лікувальні трави в день Івана Купала була особливо інтенсивною на Бойківщині та Гуцульщині. Побутували вірування подекуди на Бойківщині щодо копання коренів зілля. На місце викопаного коріння клали хліб і сіль, приказуючи: “Не бануй, землице, що зме тя оголили, ми на тя, землице, хліба положили”. Коли рвали польові квіти, то примовляли: „Земля-мати, благослови мене траву брати” [13, с. 36].

Дослідник купальської обрядовості Ю. Климець повідомляв, що до здійснення обряду збирати польові трави підходили дуже обережно, вірячи у їх магічне таїнство. Так звані “іванівські” трави та коріння збирали до сходу сонця, поки роса не опаде на рослинах, бо інакше “зілля вже не поможе од уся­кої хвороби” [13, с. 78].

У звичаї збирати купальське зілля простежуються ремінісценції архаїчного вшанування матері-землі, яка перебуваючи в періоді розквіту своєї життєздатності й родючої сили, передає цю силу рослинам, а від­так усім, хто її потребував.

Так кожен збирав згідно з своєю потребою: старенькі бабусі – від переполоху, від “уроків”, домовиків, відьом, перелесників, до злагоди у родині, від переломів тощо.

Чарівниці – щоб привернути чи відвернути хлопця до дівчини в коханні; чоловіка до жінки й навпаки; відібрати молоко від корови, заворожити, щоб капуста не завивалась у головки, не велися огірки тощо.

Чарівники – збирали зілля для відвернення грозових хмар, граду, до причарування чужої жінки, до відхилення чоловіка від жінки.

Господині збирали зілля до купелю дітей, від болів у животі, від голови та зілля, які відвертали всяку “нечисть” [19, с. 204]. Лікування “чарівним зіллям” пов’язане з народним травознавством, проте має чимало нашарувань забобонних – трансформованих язичницьких молитов-подяк, прохань тощо. Магічне травознавство характерне для давніх епох і фактично не збереглося до нашого часу, на відміну від лікування суто трав’яного, без містичного забарвлення.

Необхідно відзначити, що трави, зібрані в день Івана Купала, бойки називали “Іванками” або “Івановими”. Ідентичні назви були поширені в гуцулів – “Іванові” [21, с. 292], в поліщуків — “святоянське зілля” [20, с. 210]. Під час грози оберемок “іванків” викидали з хати на вулицю, аби не вдарила в житло блискавка.

Назва “іванового” або “святоянського зілля” у багатьох місцевостях України закріпилася також за звіробоєм, якому приписували лікувальну силу від хвороб. “Івановими ягодами” називали на Бойківщині суниці, а на західному Поліссі – чорниці, назбирані в день купальського свята. “Іванові ягоди” їли, звичайно, до і після Купала, але зібраним саме в цей день приписували особливі лікувальні властивості.

Лікувальні властивості трав і ягід підтверджені науковою медициною і не викликають найменшого сумніву. Однак цьому підтвердженню передували багатовікова народна практика, спостережли­вість і кмітливість.

Крім лікувальних та апотропеїчних цілей, купальське зілля збирали ще й з метою причарувати, приворожити нареченого. За повідомленням респондентів на Рожнятівщині, щоб привернути до себе хлопця, дівчата вдавалися до ворожінь: збирали цвіт блідо-жовтої конюшини (латинська назва – Trifolium ochroleucon Huds), любистку, змішували з медом і варили, випивши такого “приворотного зілля” – парубок закохувався.

Великого магічного значення надавали бойки траві тирлич, яку дівчата виривали з корінням та варили відвар на воді, при­несеній з джерела до сходу сонця, і ним вмивалися з надією “сего року вийти заміж” [8, арк. 4]. Ці купальські вірування мали виразний шлюбний характер.

У ніч на Івана Купала за твердженням респондентів “творітсі дива дивні. Рівно в півночі в 12 годині папороть на мить розцвітає. Хто сей цвіт видит – буде щасливим” [9, арк. 3]. Власник цвіту папороті, за народними уявленнями, міг володіти духами, відшукувати скарби, ставати невидимим тощо. З віруваннями у цвіт папороті нерозривно пов’язані легенди про можливість знайти за допомогою цвіту папороті закопані в землю скарби. Підкинута вгору квітка, за народними уявленнями, вказувала місцезнаходження скарбів. Легенди такого змісту були відоми­ми усім слов’янам  [28, с. 137].

Згідно легенд та переказів папороть, або як її ще в народі називали Іванів-цвіт, жар-цвіт, повсюди на Україні мала своєрідні особливості. Український етнограф О. Воропай описав сам процес розквіту папороті, “між листками розквітає, схожими на крила орла, підноситься, мов жарина, пуп’янок. Він рухається, підстрибує, щебече, як соловейко. О півночі розкривається брость, з’являється вогненна квітка, яка освітлює все навкруги. Сміливець, який відважиться шукати квітку папороті, заздалегідь має прийти в ліс і знайти кущ папороті. Увечері напередодні дня Купала відважний чоловік повинен піти до того куща, розстелити скатертину, на якій святили паску на Великдень, священним ножем накреслити коло, окропити кущ свяченою водою і молитися. Як уже стемніє на дворі, то нечиста сила пробує різні засоби, щоб налякати сміливця. Проте лякатися не можна, бо нечиста сила квіткою заволодіє, а зляканого обдурить. Вона має силу тільки до кола, що окреслене свяченим ножем, а в колі – ні, і чоловік там може сидіти безпечно. О 12-й годині вночі папороть ніби розцвітає від блиску, квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку, яку треба швиденько згорнути і сховати за пазуху і чимдуж, не оглядаючись, бігти додому. Дорогою нечиста сила ще більше спокушатиме й жахатиме, але квітку віддавати не можна…. Володареві цвіту папороті підвладні всі таємниці й чари” [14, с. 204].

Під час польових досліджень у с. Грабів Рожнятівського району зафіксовано легенду про розквіт папороті: “Один багач мав закопаний у лісі скарб, але нікому не показував. І тут раптово вмер. Сусіди каждої ночи ходили в ліс за скарбом, але нічого не находили. Аж, якийсь бідняк йшов опівночи під Івана через ліс й дуже молився і тут увидів блискучу квітку, він догадався, що то цвіт папороті. Заховав за пазуху і йому показався під землею скарб, закопаний багачем. Як почав його відкопувати, з’явився якийсь пан у капелюсі. То була нечиста сила. Та чоловік у той момент три рази перехрестився, виговорив “Отче наш” – і пан зник. А так по тому, аж бідний забрав скарб, продовжуючи молитву” [7, арк. 3].

Проте, з наукової точки зору доведено, що папороть ніколи не цвіте, бо належить до безквіткових рослин і розмножується спорами.

Отже, папороть за віруваннями бойків особлива рослина у купальську ніч, оскільки вона розцвітала магічно, то в ній прихована таємничість. Вірування у цвітіння папороті і скарби наші предки сприймали не як фантастичну вигадку, а як об’єктивно існуючу реальність, тобто шукачі скарбів були відомі не тільки в народнопоетичній традиції, а існували на­справді.

Згідно з українською міфологією, крім квітки папороті, існує багато легенд про інші рослини, які мають магічну властивість розквітати. Це простежується особливо в центральній частині Бойківщини. За народним віруванням, лікарські трави тільки тоді проявляли свої чудодійні, лікувальні властивості, коли були зібрані в ніч під Івана Купала, або рано-вранці із “іванівською” росою. На Сколівщині таке зілля святили в церкві і зберігали його на покуті, під образами, а у випадку недуги людей, чи худоби, застосовували у якості ліків. В східній частині Бойківщини вважали, що цілющі трави сіють русалки чи мавки, “вони ж і доглядают за цими травами і знают, як і коли їх треба вживати” [10, арк. 2].

Бойки вважали, що все живе має здатність говорити людською мовою тільки два рази на рік – на Різдво та на Івана Купала. У купальську ніч дерева переходили з місця на місце і розмовляли один з одним за допомогою шелесту листя; розмовляли між собою тварини і навіть трави, які цієї ночі наповнювалися особливою, чудодійною силою. Все земне в цю ніч отримувало надприродну потужність: як злу, так і добру [4, арк. 5]. Все це зводиться до часу літнього і зимового сонцестояння, тобто неодмінно пов’язане з космогонічними уявленнями народу, безпосередньо яскраво позначилося на купальських обрядах бойків.

Народний звичай забороняв працювати в день купальського свята. Разом з тим вважалося доброю прикметою хоча б символічно розпочати на Купала важливу роботу і цим самим сприяти її успішному виконанню. Так, закарпатські бойки на Купала, як свідчать респонденти, “звикли челядь наймати, контракти чинити, гроші виплачувати” [11, арк. 2].

Напередодні Івана Купала спостерігали за погодою та робили припущення щодо майбутнього врожаю: “Якщо на Івана гроза, то горіхи будуть порожні і буде їх мало”. Особливого догляду потребували бджоли, їх підгодовували до Івана, а далі вони самі давали собі раду: “Годуй мене до Йвана – зроблю з тебе пана” [12. арк. 3].

Сьогодні на Бойківщині продовжують традицію масових забав на купальське свято – але вже не вірять, ані в магічну силу вогню, ані в фантастичну квітку папороті. Купальське свято на сучасному етапі практично трансформувалося в естетично-розважальні обряди. І мало хто вже взагалі пам’ятає та розуміє значення цього прадавнього свята. В наш час завдяки високим технологіям та постійно зростаючого темпу життя давня традиція перетворюється на звичайну розвагу. Але ж без усвідомлення походження, сутності та значення цього дня для природи, та людини, як невід’ємної її частини  перетворився з древнього магічного таїнства на черговий привід для масових розваг – безсумнівно веселих, але ж духовно порожніх. Проте, збереглася до нині в гірських бойківських селах традиція, пов’язна з  поминальними мотивами. До Івана (як і до Спаса не їсти яблука) жінки дотримувалися заборони куштувати ягоди. За повір’ям, дітям жінок, які нехтували цією забороною, Божа Матір відмовить на тім світі у ягодах, бо начебто їхню страву матері з’їли. Тому до Купала жінки ягід не вживали, а вже на свято готували багато різноманітних страв з вишнями, суницями, полуницями, малиною.

Отже, першоосновою бойківських обрядів виступають язичницькі обряди і звичаї, а християнізація тільки послужила причиною нового трактування багатьох традицій. Купальські обряди на Бойківщині скотарського спрямування реалізовані через магічні дії, які зводилися до ворожильних властивостей, що практикувала переважно молодь і жінки-чарівниці, які вірили в цілющі й очисні дії. Конкретною ціллю характеризувалися також обряди, спрямовані на захист членів сім’ї, житла, худоби від згубних дій відьом і чарівників, що за народними віруваннями, ставали особливо активними й небезпечними в день купальського свята. Ці обряди походять з уявлень про незвичайну активізацію в період літнього сонцестояння не тільки сил природи, а й сил зла. Народні вірування, зафіксовані на Бойківщині, підтверджують думку про основу народнопоетичних світоглядних уявлень, згідно з якими людина могла впливати на своє майбутнє. Купальські вірування та звичаї виражаючи безсилля людини перед природними  стихіями і соціальними обставинами, разом з тим несли в собі великий потенціал почуттів і думок, народжених у процесі господарської діяльності.

---

1. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 1. Записи від старожилів с. Ралівка Самбірського району Львівської області. Спогади про святкування християнських свят, 2 арк.
2. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 58. Івана Купала, 2 арк.
3. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6.спр. 24. Записи від старожилів с. Лоп`янка Рожнятівського району Івано-Франківської області. Спогади про святкування християнських свят, 3 арк.
4. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 14. Записи від старожилів с. Нижня Стинава Стрийського району Львівської області. Спогади про святкування християнських свят, 6 арк.
5. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 10. Записи від старожила с. Грабів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Спогади із життя, 13 арк.
6. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 52. Записи від старожилів с. Тисів Долинського району Івано-Франківської області. Спогади про святкування християнських свят, 3 арк.
7. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 9. Записи від старожилки с. Грабів Рожнятівського району Івано-Франківської області. Спогади про святкування християнських свят, 9 арк.
8. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. спр. 14. Записи від старожилів с. Нижня Стинава Стрийського району Львівської області. Спогади про святкування християнських свят, 6 арк.
9. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, Ф. 1 Рукописні матеріали, оп. 6. спр. 8. Записи від старожилів с. Погорілець Рожнятівського району Івано-Франківської області. Спогади про святкування християнських свят, 5 арк.
10. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, Ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. Спр. 18. Записи від старожилів с. Ясень Рожнятівського району Івано-Франківської області. Спогади про святкування християнських свят, 4 арк.
11. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, Ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. Спр. 53. Записи від старожилів с. Майдан Міжгірського району Закарпатської області, 3 арк.
12. Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології, Ф. 1 Рукописні матеріали оп. 6. Спр. 33. Записи від старожилів с. Спас Турківського району Львівської області. Спогади про святкування християнських свят, 4 арк.
13. Болтарович З. Народне лікування українців Карпат кінця ХІХ – початку ХХст. / Зінаїда Болтарович. – К., 1980. – 118 с.
14. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис в 2-х томах / О. Воропай. – Мюнхен, Українське видавництво 1966. – Т. 2 – 442 с.
15. Головацкий Я. Карпатская Русь: географичеcко-статистический и историко-этнографический очерк Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины / Я. Головацький // Славянский сборник. – 1875. –  С. 1 – 30.
16. Іваннікова Л. Свято Івана Купала (Купалії) / Л. Іваннікова // Слово Просвіти. – 2006. – 6 – 12 липня. – С. 1.
17. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы конец     ХІХ – начало ХХ в в. (весенние праздники) / [под. ред. С. А. Токарева]. – Ленинград, 1977. – 358с.
18. Климець Ю. Купальська обрядовість на Україні / Юрій Климець / АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського: Львівське відділення. – К., 1990. – 144 с.
19. Климець Ю. Землеробська основа купальської обрядовості слов’ян / Юрій Климець // Проблеми слов’янознавства. – Вип. 50. – 1990 – С. 203 – 209.
20. Кутельмах К. Аграрні мотиви  в календарній обрядовості поліщуків /         К. Кутельмах // Полісся України. – Овруччина 1995. – Львів, 1999. –    Вип. 2. – С. 207 – 211.
21. Кутельмах К. Календарна обрядовість / К. Кутельмах // Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С. 286 – 302.
22. Міщенко М. Народний календар / М. Міщенко. – К., 1995. – 126 с.
23. Мицик В. Свята сонячного циклу / В. Мицик // Соціалістична культура. – 1990. – № 12. – С. 4 – 7.
24. Пилипів І. Ой на Івана, ой на Купала… / І. Пилипів // Червона Долина. – 1989. – 1 липня. – С. 2.
25. Повість Временних Літ [у IV т.] / вид. Д. С. Лихачева. – М., 1950. –  Т. І. – С. 1 – 84.
26. Пропп В. Русские аграрные праздники (Опыт историко-этнографичаского исследования) / В. Пропп. – Ленинград, 1963. – С. 65 – 67.
27. Пропп В. Исторические основы некоторых русских религиозных празднеств / В. Пропп // Ежегодник. – М. – Ленинград, 1961. – С. 85 – 96.
28. Токарев С. А. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Летне-осенние праздники / С. А. Токарев. – М., 1978. – 236 с.