Образ невістки в традиційній обрядовості та звичаях українців Карпат

Світлана Боян-Гладка,

Христина Терлецька

(студентка V курсу, спеціальність  «Історія»)

ОБРАЗ НЕВІСТКИ В ТРАДИЦІЙНІЙ ОБРЯДОВОСТІ ТА ЗВИЧАЯХ УКРАЇНЦІВ КАРПАТ

У статті розглядається образ невістки в родинній обрядовості українців етнографічних груп Карпатського регіону. На основі значної кількості етнографічної літератури здійснено аналіз наукового дослідження образу невістки в традиціях та обрядах українців Карпат. Етнографічний аспект досліджуваної роботи передбачає вивчення усього комплексу питань про становище невістки в карпатській сім’ї, усіх її структурних компонентів, їх генезису та розвитку.

Ключові слова: невістка, обрядовість, етнографічна література, традиції, карпатська сім’я, генезис.

Становище жінки в українському суспільстві привернуло особливу увагу дослідників у другій половині XIX – на початку ХХ ст. Увага тогочасних дослідників була зосереджена на громадському побуті, звичаєвому праві, що в свою чергу зумовило появу низки розвідок, в яких висвітлено окремі сторони повсякденного побуту жінки, особливості її поведінки та вдачі, функцій та становища в сім'ї тощо. Праці М. Костомарова, В. Охримовича, О. Левицького, М. Сумцова, П. Єфименка, О. Єфименко, М. Ганенко, З. Кузелі, В. Гнатюка, І. Франка, К. Грушевської, Н. Заглади розкривали питання правового та майнового становища жінок у сім'ї, укладення шлюбу та розлучення, особливості статево-вікового розподілу праці, проблеми подружніх взаємин та образ жінки у народному світогляді тощо.

Коли сформувався образ невістки в різних народів, сьогодні невідомо. Проте матеріальна культура, тип господарства та елементи реалій, які супроводжують його у весільному обряді – достатній матеріал для його генетичної ідентифікації та хронологічної стратифікації.

Українська дослідниця C. Подолюк у статті «Невістка – чужа кістка» вважає, що саме слово – «невістка» – доводить чужорідність цієї особи для середовища, в якому наречена здобуває свій маєстат: «не вість-хто». Номінація, яка не змінюється упродовж усього життя, вказує на незмінний статус алохтонки. Весільний фольклор українців підтверджує архетип чужорідного середовища жінки поза рідним домом:

«Куди, доню, вибираєсь,

Що так біло вмиваєсь:

Чи між турки, чи між чужі люди?» [11].

Так, у даній пісні відбувається маркування екзогамного становища родів, між якими укладається шлюбний союз, і в одному з яких проживатиме невістка. Наведений текст доводить глибинність традиції не сприйняття чужого. Також С. Подолюк підкреслює, що найзручнішим і найзрозумілішим способом такого розуміння є представлення членів нового роду як іновірців. До того ж, наведені рядки утверджують в думці про збереження обрядом своєї первісної значимості, адаптованої до історичної реальності, де «турки» – іновірці, вороги, нападники, але водночас – і сусіди. Архетип сприйняття невістки як беззахисної чужинки, яка втратила підтримку власного роду, відбито й у обрядових текстах, що співаються після приїзду наречених до дому молодого:

«Тупу, коники, тупу, привезли на двір ступу,

А в сіни – товкача, а в хату – попихача» [11].

Окрім того, обрядові дії та фольклор доводять, що з першого ж дня молода невістка вступала у розпорядження свекрухи, яка, будучи господинею жіночого простору, займала чільне місце у патріархальній родині. Про це свідчать слова обрядової пісні:

«Ой чи будеш по мені, мати, тужити,

Ой як я піду свекрусі служити…»[11].

Традиція пошанування старшої жінки за віком (старшої жінки роду) сягає корінням доби матріархату. В українській патріархальній родині жінка все ж не зазнавала такого демонстративно – авторитарного приниження, як це відбувалося в інших ортодоксально патріархальних народів. Для прикладу, в росіян, демонструючи необмеженість патріархальних прав чоловіка на жінку, на знак згоди роду молодої на шлюб, батько дає дочці ляпаса по обличчю, після чого передає її майбутньому зятеві. Проте чітка субординація у межах жіночого простору дотримувалась беззаперечно й в українців, про що свідчать архаїчні приймальні обряди, у яких чільне місце займає якраз мати – свекруха. Відтак, умови, в які потрапляла наречена, підтверджують її безвольне становище у чужому роді.

Про відносини невістки та свекрухи писав Іван Франко. Зокрема у своїй праці«Жіноча неволя в руських піснях народних», автор стверджує,що невістка, хоч і не мирить із свекрухою, але не відкидається ніякої роботи, бо це «навело б на неї закид лінивства і дармоїдства». Тому вона, зважаючи на думку сім'ї та усієї громади, шукає спосіб задобрити воркотливу свекруху аби не порушувати розміреного і усталеного плину життя[12]. Також автор робить порівняння життя дівчини в батьківськім домі, та в домі чоловіка, що підтверджуються народними піснями: «В батьківськім домі до заміжжя дівчині досить свобідно жити. Правда, працювати вона мусить тяжко, як і кожне в родині, але зато погуляти матуся не боронить.

«Гуляй, доню, не бороню, тепер маєш волю,-

Зажене тя лиха  доля,  заплачеш за   мною.

(Ценів, Колом.»  [12].

Порівняння життя невістки при матері та при свекрусі виходить дуже на некористь останньої:

Своя мати  кладе спати,  постіль  постелила,

А свекруха  нарікає:  ще-с не заробила.

Своя мати й а в полудень та й ще прикриває,

А в свекрухи спати трохи, та й ще нарікає

(Березів, Колом.)[12].

Становище невістки чітко відображено у весільній обрядовості. В домі чоловіка церемонія зустрічі невістки супруводжувалася рядом дій магічного характеру, з метою оберігання житла від входження «чужої» і приєднання її до чужого сімейного вогнища. Засоби вираження цих смислових значень мали локальну специфіку в етнографічній зоні Карпат. У гуцулів при зустрічі невістки свекруха давала їй калач з медом і посипала її пшеницею. У лемків, зустрівши невістку  у вивернутому кожусі, свекруха накривала її ним і так вела до хати, бо «шерсть відстрашує від невістки біду». На Бойківщині свекруха в такому кожусі зустрічала молоду, вводила її до хати, клала на її голову дві хлібини і знімала покривало під супровід обрядової пісні:

«Невістко моя жадана,
Не рік же я тя чекала,
Свого сина годувала.
Будь же ми здорова, як вишня,
Будь же ми плідна як весна» [1, с. 134].

В деяких бойківських селах свекруха не тільки була одягнена у вивернутий кожух, а й стояла на порозі на розстеленому кожусі. Вона віталася з невісткою промовляючи: «Будь, невістко багата, як кожух пелехата». В хаті вона розкручувала «варехою» (дерев’яним ополоником) з голови невістки рантух і легенько вдаряла її варехою по чолу. Тут чітко простежується будова обрядодій за законами захисної і контактної магії.

Церемонія зближення нареченої з родиною чоловіка, забезпечення прихильності з боку свекрів  полягала у звичаї обдаровувати рідних молодого по приході в хату. Подарунки свекрам були традиційними (калач, хліб, хустка, сорочка, «балець», перемітка) з певними локальними відмінностями. У лемків мати молодої для обдарування рідні чоловіка клала дочці в скриню «балець» – великий білий хліб . Молода в хаті молодого тричі обкручувалась з «балцем» в руках, краяла його на куски і дарувала своїй новій рідні[1, с. 135].В окремих селах мати молодого клала подарований невісткою шматок «балця» на піч під супровід пісні:

«На пец, мамоньку, на пец
Най буде перше хлопець» [1, с.135].

У бойків молода давала свекрусі великий «балець» (довгий щматок полотна).  Мати завивалась ним і йшла в танець. «Балець» у значеннях «хліб» і «полотно» є локальною особливістю лемків і бойків. В обох випадках «балець»– подарунок свекрусі від невістки. У деяких селах Центральної Бойківщини молода дарувала свекрусі перемітку, на Гуцульщині – калач і хустку, а свекрові– здебільшого сорочку. 

Жінка відігравала одну із найважливіших ролей у сімейно-шлюбних відносинах. На Бойківщині главою сім’ї був батько. Він вимагав від дружини неухильно виконувати його волю. У випадках спротиву він міг її побити, що в селі вважалось прийнятним явищем. Згідно зі спогадами старожилів у 20-30-х роках ХХ ст. в селі більше половини чоловіків били своїх жінок. А от випадки биття жінками чоловіків були одиничні. Привілейоване становище чоловіків у селянській сім’ї ґрунтувалось головним чином на тому, що більша частина спадку переходила по чоловічій лінії, і тому чоловік був власником більшої землі, робочої худоби, знарядь праці тощо; у натуральному сільськогосподарському виробництві основною виробничою силою були чоловіки. Праця жінок вважалась допоміжною; за розпорядком і виконанням господарських робіт у сім’ї стежив батько [7, c. 341].

Натяк на вірогідність такого сценарію подружнього життя, де лідерство належить жінці, віднаходимо у весільному обрядодійстві, деякі моменти якого мають сенс символічно-ритуального змагання між сторонами за майбутню першість у сім’ї. У гуцулів, сідаючи на посад, «одне другого си сокотит, бо каже: «Ти мене присєдеш , та й будеш ти старшувати». Молодий боїт си, що молота присєде кожух їму або сподні  та й буде старшувати». На Бойківщині «якщо дівка після сватанок ішла на обзорини (оглядини) до батька хлопця, то, переступаючи поріг хати, їй належало говорити : «Гоп, дубе, мій верх буде! Як Бог над нами, так я над вами». Загалом у Галичині «як клякають до шлюбу, то молода намагається приклякнути молодому полу, щоб згодом старшувати над ним». Загальнознаною є й інша прогностична прикмета, пов’язана з тим, хто з молодят першим стане на весільний рушничок[6, с. 141].Отже, жінка все ж намагалась здобувати керівне становище в сім’ї.

Утім, такі стосунки в сім’ї, де першість належала жінці, в народі різко засуджували: «Горе тобі, воле, коли тебе корова коле – горе тобі чоловіче, коли жінка тобі дулі тиче…» [6, с. 142].

При спільному житті молодого подружжя з батьками на кожному кроці доводилось рахуватися з батьками, підкорятися їх волі, вельми шанувати батька й залежати від нього як від голови сім’ї. Що ж до невістки, то вона й думати не сміла про якусь самостійність і в усьому мусила коритися свекрусі.

 Складніші родинні відносини панували у великих сім’ях. Особливо тяжко жилося невістці, яка була обтяжена цілоденною роботою на велику сім’ю та обов’язком доглядати дітей , вона мала всіляко догоджати не тільки своєму чоловікові, але і його батькам, особливо – свекрусі.

Часто спостерігалось в сім’ї непорозуміння між невісткою і свекрухою. Цеявище поширене в українському суспільстві, як і в побуті інших народів, пояснювалося, зокрема, тим, що невістка походила з іншого роду і вважалася чужою в сім’ї чоловіка. «Невістка – чужа кістка» – з жалем і співчуттям говорилося у складеній народом приказці. Вона приходила в нову сім’ю, де за тривалий час виробилися свої тверді порядки, свій домашній уклад. Свекруха, як правило, намагалася перекласти на невістку майже всю важку домашню працю. При цьому за нею зберігалось право «вчити» невістку не тільки на перших порах спільного життя, а навіть тоді, коли вона вже мала власну велику сім’ю. Нерідко свекруха втручалась у взаємини між сином і невісткою, «повчаючи» сина, як йому поводитися з жінкою, як тримати її в суворості й покорі. Все це викликало опір невістки, і в сім’ї починалися непорозуміння не тільки між свекрухою і невісткою, а часом і між батьками та одруженим сином [5, c. 33].

Складні взаємовідносини в селянській родині з їх егоїстичними інтересами, нескінченною ворожнечею між поколіннями за майно,худобу, з обмеженим світоглядом знайшли відображення у багатьох українських письменників. Проте, найбільш повно та яскраво змальовані вони у творі І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Актуальною і до сьогодення залишається фраза даного автора «…а її паст аж чорна від злості…» –  говориться про свекруху [8].

Закон також стверджував нерівноправність жінки, яка в усьому мала коритися чоловікові. Вона мусила, навіть всупереч своїй волі, їхати за чоловіком, якщо він змінював місце проживання, без його дозволу не мала права влаштовуватися на роботу. В разі непослуху чоловік міг змусити жінку виконати його волю через суд.

Більш лагідні, щирі взаємовідносини складались в незаможних сім’ях, в яких була відсутня ненаситна жадоба власності, прагнення кожного якомога більше урвати для себе за рахунок іншого члену родини [5, c. 38].

Варто звернути увагу на причину розмежування дочок від своєї рідні, їх віддання на сторону, в чужу родину. Український етнограф, юрист за фахом, В. Охримович в своїх працях, які переважно присвячені вивченню традиційного звичаєвого права на терені бойківської родини, зазначив, що ставлення до жінки, її місце в родині, повага до неї залежали від економічного фактору. Якщо жінка в зв’язку з соціально-майновим становищем змушена йти в родину чоловіка (таке явище було найбільш поширеним на Бойківщині), вона ставала повністю залежною від неї [9, c. 227].

У випадку проживання з батьками декількох одружених братів особливоважко доводилося молодшій невістці. Хоча в таких сім’ях існував розподіл праціміж жінками, проте найбільш трудомісткі роботи вважалися обов’язком молодшоїневістки. Крім того, вона повинна була догоджати не лише батькам, але і старшимбратам чоловіка, а також старшим невісткам [9, c.269].

Оскільки коло обов’язків жінки в хатньому господарстві було надзвичайно велике, кожна мати мріяла скоріше отримати в дім помічницю. Вважалося, що мати, оженивши сина, отримувала собі заміну у виконанні хатніх робіт, а отже, і право на деякий відпочинок. Головним її обов’язком ставало керівництво домашніми справами, контроль за сімейними продовольчими запасами, догляд онуків [14, c.143].

Вважалося абсолютно неприпустимим в бойківському побуті, щоб, наприклад, невістка, будучи здоровою, вставала вранці пізніше за свекруху, відпочивала або залишалася якийсь час без діла, в той час як свекруха займалася господарством. Невістка повинна була вставати раніше і лягати пізніше за всіх. Велика кількість норм і звичаїв регулювали поведінку невістки в родині чоловіка, загострюючи її і без того важке життя. В присутності свекра невістка мусила стояти доти, доки він не сяде, не могла сидіти з ним на одному ліжку, лавці або возі[11, c. 53].

Відносини між подружжям зовні характеризувалися стриманістю, навіть, деякою суворістю до жінки з боку чоловіка. Ласкаве поводження з дружиною, особливо при сторонніх, піддавалося критиці. Але були випадки коли при розв’язанні родинних питань чоловік, незважаючи на свою повноправність, радився з дружиною, брав до уваги її думку [10, c.18].

 В наукових дослідженнях становище жінки в суспільстві висвітлив В. Охримович, наголосивши на деякій альтернативі в цих важких і підлеглих стосунках. Він зазначає, що при наявності великих земельних наділів у дівчини чи жінки не вони йшли в сім’ю чоловіка, а чоловік приходив в прийми. Чоловік, який пристав на ґрунт, вже далеко не мав тих привілеїв, якими б оперував, будучи ґаздою, тобто, господарем землі. За словами дослідника, зять нібито являв собою допоміжну робочу силу на господарстві, без особливого посягання на владу. Дружина, якщо це для неї не був перший шлюб, набравшись досвіду, сама старшувала на господарстві, керувала своїм чоловіком, могла побити його і навіть вигнати:

Ой кобила воду пила – та й лід проломила,

Нещаслива годинище – жона ґазду била.

«Не гнівайся, моя жоно, куплю я ти пива,

Аби ти ся не гнівала, що ти мене била»[2].

Слід зазначити, що залежність чоловіка, який йшов в прийми до дружини була настільки значною, що йому в деяких випадках навіть надавали прізвище, яке походило від імені чи роду жінки. До того ж він і для громади залишався тільки приймаком, з яким вона не рахувалася у вирішенні важливих суспільних питань. Інститут приймацтва, який здавна побутував по цілій Україні, був своєрідною моральною компенсацією за важке становище жінки в родині чоловіка. Жінка, яка прийняла чоловіка на господарство, зрівнюється в правах з чоловіком, в родину якого прийшла жити дружина, вона є «ґаздою» в своїй садибі [2].

Досить цікаві дані про переїзд невістки до чоловіка, та її обов’язки на Поділлі подає А. Гаврищук у своїй статті «Подільське весілля на Дністрі» (20-ті роки XX ст): дома молоде подружжя зустрічали батьки молодого. Свекруха стелила з хати аж до самого воза полотно. А молодий господар обережно знімав з воза дружину і ставив на доріжку. Свекруха накривала голову невістки своїм кожухом так, щоб вона нічого не бачила навкруги. А далі по полотні вела до хати, садила посеред кімнати на стілець, що був накритий вивернутим навиворіт кожухом. Після цього знімала вінок і зав’язувала голову хусткою, якою покривали молоду. У селі побутував вислів з приводу покритої голови невістки: «Ще з тої пори, як голову зав'язала!» Як правило, його вживали тоді, коли згадували про щось неприємне, яке сталось з того часу, як вийшла заміж. Вінок молодого і молодої закладали за скло ікони, з якою брали шлюб. Ікона ставилась на покуті поруч з традиційними і зберігалась у такому вигляді все життя[3].

Невістка віддавала свекрусі подарунки від свахи – своєї матері (хустку, коралі тощо), а свекру – хрестик. Потім цілувала обом руки. Далі невістку одягали як молоду господиню. Чоловік взував її у нові чоботи. Молоде подружжя сідало за стіл, за яким перебували також гості, й починалось частування. Згодом всі відправлялись відпочивати, у тому числі молоде подружжя.

Важливе значення в українській сім’ї відігравали господарські роботи, які виконувала невістка, зокрема випікання хліба. На Волині, зокрема,  хліб слід було місити так «щоб з стріхи потекло» – тобто до моменту активного потовиділення. Проте, слід зауважити, що даний критерій тривалості вимішування тіста не відображав реальну тривалість вказаної роботи, оскільки його застосування було надто вже індивідуальним: витриваліша, краще фізично загартована чи досвідченіша господиня могла вимішувати тісто значно триваліший період часу, не відчуваючи при цьому втоми (і не потіючи, звісно), аніж її недосвідчена чи менш фізично загартована колега: «То як не маєш сили, то одразу впрієш». Таким чином, очевидно, не слід розуміти окреслений вираз про те, що для того, щоб добре вимісити тісто необхідно добре пропотіти, буквально. Він, на нашу думку, носить радше моралізуючо-педагогічний зміст [4].

Отже,  нові обрядові звичаї формуються на основі традиційних архаїчних. Тому в образі невістки помітні як успадковані функції жінки попередніх епох, так і ті, які сформувалися внаслідок її правового стану в чужій патріархальній родині. З великою сім’єю, що стала надбанням родового ладу та родової общини як одного з його інститутів у сімейній сфері на порубіжжі епох знаходяться у взаємозв’язку обрядові колізії між невісткою й свекрухою, її господарські обов’язки. Велика кількість норм та звичаїв регулювали поведінку невістки в родині чоловіка, загострюючи таким чином її життя. Певні пережитки минулого можемо прослідкувати і у сьогоденні у гірських населених пунктах, адже певною мірою невістка залишається у образі «чужинки» і має догоджати своїй свекрусі як власній матері. Загалом, ця тенденція втрачає своє значення.

Література:

1.     Борисенко В.Українське весілля: традиції і сучасність / В. Борисенко. – К.: ВД Стилос, 2010. –136 с.

2.     Галько О. Сімейний уклад бойків ( кінець ХІХ – перша половина ХХ століття). – [електронний ресурс] –Спосіб доступу:

http://www.history.univ.kiev.ua/ethnology/journal/ethnic_history_12/12_13.pdf

3.     Гаврищук А. Подільське весілля на Дністрі  (20-ті роки XX ст.). – [електронний ресурс] – Спосіб доступу:

http://museum.vn.ua/articles/pod3/gavrishuk_a_p_podlske_vesl.html

4.     Зюбровський А. Народні традиції та замішування тіста для повсякденного хлібопечення українців південно-західного історико-етнографічного регіону в кінці ХІХ –початку ХХІ ст.: особливості технології та обрядово-звичаєвого супроводу. – [електронний ресурс]–Спосіб доступу:

http://www.sworld.com.ua/index.php/uk/history-213/archaeology-anthropology-and-ethnology-213/17631-213-846

5.     Кравець О. Сімейний побут та звичаї українського народу: історико-етнографічний нарис / О. Кравець. – К.: Наукова думка, 1996. – 197 с.

6.     Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / О. Кісь. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. – 272 с. 

7.     Мельникович М. Трансформація родинного побуту на Бойківщині / М. Мельникович. – Львів: Генеза, 1998. – С. 341-345

8.     Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім’я / І. Нечуй-Левицький. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1994. – 197 с.

9.     Охримович В. Жіноча доля в Скільських горах // Народ. – Львів, 1890.– №18. – С. 269.

10.  Паньків М. Сучасні традиційні обряди на Покутті та проблеми їх збереження // Етнос і культура №1. – 2003. –  С. 85-90

11.  Подолюк С. Невістка – чужа кістка / С. Подолюк // Фольклористичні зошити: Зб. наук. пр. – Луцьк, 2009. –Вип. 12. – С. 35-64. – [електронний ресурс] – Спосіб доступу:

http://dspace.nbuv.gov.ua:8080/bitstream/handle/123456789/18157/03-Podolyuk.pdf?sequence=1

12.  Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних. – [електронний ресурс] – Спосіб доступу:

http://www.i-franko.name/uk/Folklore/1882/ZhinochaNevoljaVPisnjax.html

13. Чмелик Р. Мала українська сім’я удр. пол. ХІХ – першій половині ХХ століття ( структура і функції) / Роман Чмелик. – Львів: Інститут Народознавства НАН України, 1999. – 141 с.

14. Чорі Ю. Від роду до роду. Звичаєво-обрядові традиції Закарпаття / Ю. Чорі. – Ужгород, 2001. – 168 с.