УДК 394.
ББК: 63.59 Світлана БОЯН
ВЕСНЯНО-ЛІТНЯ КАЛЕНДАРНА ОБРЯДОВІСТЬ
БОЙКІВ У ЕТНОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ КІНЦЯ ХІХ – ХХ СТ.
На базі вивчення
етнографічних досліджень з календарної обрядовості бойків австрійського,
польського і радянського періодів розглядається та обґрунтовується значення в етнографічній
науці науково-етнографічних збірників й науково-культурних осередків, які діяли
на Бойківщині. Серед комплексу літератури, яка склала основу написання
становлять: періодична преса, монографії, брошури, зміст яких торкається даної
тематики. Огляд значної кількості літератури дозволив зробити висновки про
відсутність комплексного дослідження календарної обрядовості бойків.
Ключові слова:
календарна обрядовість, історіографія, етнографічні дослідження, етнологія,
етнокультурні традиції.
Чимало
етнографічних особливостей бойків є одними з найважливіших і водночас найменш
досліджених проблем в українській академічній науці. Весняно-літні календарні
обряди бойків на повсякденному рівні не досліджувалися. Загалом у етнографічній
науці спеціальних праць такого характеру поки що не створено, але окремі сюжети
етнографічних досліджень засвідчують зростання інтересу до вивчення календарної
обрядовості. Про те, слід зазначити, що в загальному плані етнографічним дослідженням
Бойківщини присвятили свої праці українські етнографи: Р. Кирчів[1] та М.
Утриско[2]. На часі постає розробка даної тематики. При дослідженні якої,
автор ставить за мету показати особливості етнографічних досліджень, виділивши
при цьому чотири етапи: австрійський, польський, радянський та сучасний.
Календарну обрядовість українців почали вивчати ще з початку
ХІХ ст., проте значної активізації дослідження з цієї проблематики досягли в
другій половині ХІХ – початок ХХ ст. – час формування української національної
ідеї та значного національного піднесення в Україні.
Наукове
вивчення етнографії бойківського села розпочалось з діяльністю “Руської
трійці”. У 30-х роках ХІХ ст. набирають розвитку демократичні тенденції
українського суспільства, що безпосередньо були пов’язані з
культурно-просвітницьким рухом української молоді в Галичині, очоленої М.
Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагилевичем – так званою “Руською трійцею”.
Прагнучи глибше пізнати життя народу, побут, пам’ятки старовини, матеріальну і
духовну культуру, діячі “Руської трійці” здійснювали спеціальні мандрівки в
місцевості Галичини, Буковини і Закарпаття. Праці І. Вагилевича “Бойки,
русько-слов`янський люд у Галичині”[3], Я.
Головацького “Карпатська Русь”[4] та
інших містять не тільки цінне джерело інформації про історію, матеріальну
культуру, але порушують проблеми духовної культури. І. Вагилевич у
вищезазначеній праці дійшов висновків, що традиційні вірування мали елементи
дохристиянського і християнського обрядів, підкреслюючи, що “бойки належать до
обряду східної церкви з’єднаної із західною”[5]. Я. Головацький
стверджував, що річні свята саме фіксують обрядові пісні, які були як “зеркало домашній и семейной жизни”[6]. Дослідження І. Вагилевича і Я.
Головацького жваво обговорювалися у наукових колах, але на жаль, не були
відомими широкій громадськості. Про народні звичаї та обряди І. Вагилевич
згадує досить скупо і побіжно, зазначаючи, що в обрядовості бойків притаманний
християнський і язичницький дуалізм. Дослідник звертає увагу на особливо багату
обрядову поезію бойків.
Помітний позитивний внесок у справу
народознавчого вивчення українського населення Карпат належить польським
дослідникам ХІХ – початку ХХ ст. На основі безпосередніх спостережень базуються
дослідження звичаїв, родинних та календарних обрядів польського етнографа
початку ХІХ ст. І. Червінського. Він у своїй
праці “Околиця задністрянська між Стриєм і Лімницею…” вперше описав терени,
заселені бойками[7]. У розділах 9 та 11 даної праці подано автором
характеристику звичаїв, забобонів, повір’їв, свят та обрядів приурочених до
них. Заслугою І. Червінського є те, що він не обмежується емпіричною
інформацією, абстрактним описом відповідних фактів і явищ, а намагається
показати аспект духовного життя народу в тісному контексті з господарською
діяльністю, матеріальним життям тощо. І. Червінський розповідає про часте
звернення бойківських селян за допомогою до ворожбитів, знахарів, описує цілий
цикл забобонів і повір’їв, пов’язаних з їх господарською діяльністю. Подається
докладний опис охорони худоби від “злих” очей – вроків, відьом та ін. В даній
праці автор зазначає про гуртові селянські забави в неділі і свята, про
традицію відзначення храмових свят, розваги молоді в зимовий період. Монографія
І. Червінського примітивна тим, що вона базується на тільки особистих
спостереженнях автора у с. Довпотів на Стрийщині. На основі цієї
інформації автор не дослідивши західну і північно-східну частину Бойківщини,
пише про всю її територію. Дана праця
також несе про цю територію тенденційну інформацію і зневажливе ставлення до
бойків, як до етнографічної групи, їх повсякденного життя.
Польський історик і етнограф Л.
Голембйовський у монографії “Lud polski”[8],
подає характеристику і перелік забобонів, повір’їв пов’язаних з тим, чи іншим
святом. Помітний внесок у справу народознавчого вивчення бойків належить
польським дослідникам, діяльність яких у 30 – 40 роках ХХ ст. розвивалася під
впливом демократичних ідей – Вінцентій Поль[9],
Оскар Кольберг[10], А. Брукнер[11], які
подали загальні відомості про духовну культуру поляків та українців кінця ХІХ –
початку ХХ ст.
Особливе значення для вивчення
проблематики календарної обрядовості бойків займають праці польського етнографа
Яна Фальковського, який на основі порівняльних досліджень показав духовну і
матеріальну культуру бойків, лемків та гуцулів у праці “З
бойківсько-гуцульського пограниччя”[12].
Йому належить ряд ґрунтовних статей, присвячених окремим питанням календарних
обрядів, таких як “Село Волосате Ліського повіту”[13].
Чимале значення у даному дослідженні відіграла чехословацька історіографія
кінця ХІХ – початку ХХ ст. Чеський і словацький просвітитель і слов’янознавець
Павел Шафарик у праці “Про землю, звану Бойки” порушує питання про історію,
побут і етнографічні особливості бойків[14].
Матеріали, зібрані у різних місцевостях Бойківщини, займають помітне місце у
працях відомого чеського етнографа Франтішка Ржегоржа, які починаючи з середини
80-х років ХІХ ст. друкувалися в чеських періодичних виданнях. Проживаючи
тривалий час в Галичині, вчений в своїх дослідженнях описав повір’я, звичаї,
обряди, ворожіння, послідовність виконання різних господарських робіт
відповідно до днів і свят народного календаря. Щодо забобонів і вірувань
бойків, австрійський фольклорист і етнограф Ф. Кайндля в своїй статті “Із
народних традицій бойків”, вмістив узагальнюючий погляд на явища народної
культури бойків.
В етнографічній літературі про побут бойків чільне місце займає праця
польського етнографа Ю. Шнайдера, в якій описує бойків із с. Перегінське і
Ясеня на Рожнятівщині “З життя ґуралі над Лімницею”[15]. Тут
автор характеризує різні види господарських робіт, одяг, їжу, вівчарське
господарство на полонині тощо.
У кінці ХІХ ст. етнографічне дослідження
календарної обрядовості населення Українських Карпат набирає дещо більшого
масштабу. Завданням етнографів стає цільове дослідження згідно плану і методики,
а не тільки описовість. З наукового підходу, а не з описового характеру явища
народної культури подає український письменник і етнограф кінця ХІХ – початку
ХХ ст. І. Франко. Його праця “Етнографічна експедиція на Бойківщину”[16],
послужила підсумком організованої у 1904 році наукової експедиції в цю частину
Карпат. Автор показав себе більш глибоким дослідником матеріальної культури
бойків, ніж духовної. Також І.
Франко спричинився до появи таких цікавих праць про побут і звичаї бойків, як
стаття священика І. Кузіва “Життя-буття, звичаї і обичаї гірського народу”[17] та
О. Франко “Карпатські бойки та їх родине життя” [18].
Помітне місце посідають локальні розвідки українських етнографів другої
половини ХІХ ст. Сюди слід зарахувати описи В. Гнатюка[19],
Ю. Кміта[20], З. Кузелі[21].
Чи не перше місце щодо вивчення даної тематики займає праця українського історика, етнографа
і священика М. Зубрицького “Народний календар, народні звичаї і повірки,
прив’язані до днів у тижні і до рокових свят”[22], яка
вважається першим і водночас єдиним на даний час етнографічним дослідженням
народного календаря бойків. Його дослідження ґрунтуються на польових
матеріалах, зібраних ним же у селах Турківщини (звідки ж походить сам автор):
Мшанець, Грозьово, Пласке, Галівка та інші. Дана праця М. Зубрицького
починається детальним описом днів тижня. Особливо автор звертає увагу на
найбільш сприятливі дні для господарської діяльності. У розділі “Рокові свята після Юліянського календаря” автор
характеризує обряди, звичаї та народні прикмети, що прогнозують погоду під час
всіх головних християнських святах (Різдво, Новий рік, Водохреща, Обертіння,
Сорок Святих, Страсний тиждень, Великдень, Юрія, Зелені свята, Купала та ін.).
М. Зубрицький відстоював на той час ідеї виховання, відобразивши дух
українських горян та їх вірування, розваги та безпомічність перед надприродними
силами. З огляду на тематику даного дослідження цікавим в доробку М.
Зубрицького є праці, в яких висвітлюються реліктові явища у землеробстві і
тваринництві, звичаєво-трудові традиції: “Село Мшанець Старосамбірського
повіту”[23],
“Село Кіндратів Турківського повіту”[24] та
ін. Праця М. Зубрицького “Народний календар, народні звичаї і повірки,
прив’язані до днів у тижні і до рокових свят”, нажаль являються єдиним
дослідженням і до сьогоднішнього дня по календарних обрядах і святах бойків.
Етнографічні дослідження Бойківщини перейшли на науковий етап після
створення у Львові Наукового товариства імені Т. Шевченка (далі – НТШ). Воно
видавало численні збірники праць українських етнографів, організувало наукові
експедиції та посприяло науковцям у їх
роботі.
Етнографічне вивчення етнічних груп Карпатського регіону поглибилось зі
створенням НТШ у 1898 році при Етнографічної комісії та видання “Записок НТШ”
(1892), “Етнографічного збірника” (1895), “Матеріалів до українсько-руської
етнології” (1899). На сторінках цих видань містилося чимало цінних матеріалів з
духовної та матеріальної культури бойків, лемків, гуцулів.
Серед членів товариства було чимало людей, що цікавилися бойківськими
звичаями, обрядами, віруваннями тощо. Серед них варто відзначити В. Гнатюка,
який був секретарем Етнографічної комісії НТШ. Видатний український вчений і
громадський діяч В. Гнатюк присвятив цілий ряд фактографічно важливих для
розгляду даної тематики праць, присвячених культурі українських етногруп
Карпат, а особливо бойків. Велика заслуга В. Гнатюка в тому, що він перший
зумів зібрати серед народу гаївки, збірник яких опублікував у “Матеріали до
українсько-руської етнології”[25].
Дружні відносини В. Гнатюка із І. Франком дали можливість прослідкувати у їхніх
письмових переписках деяку інформацію, що стосувалась саме процесу проведення
християнських свят в бойківських селах. Значну роль відіграла у досліджені
етнографії Бойківщини перша етнографічна експедиція В. Гнатюка на Закарпатську
Бойківщину, спільно проведена з відомим українським фольклористом О.
Роздольським. В своїх дослідженнях В. Гнатюк доводить спільні риси у духовному
житті галицьких і закарпатських бойків[26].
Осередком етнографічного вивчення Карпат
на кінець ХІХ – початок ХХ ст. стала кафедра етнології Львівського університету
під керівництвом відомого етнографа А. Фішера, який є автором етнографічного
нарису про українців “Rusiny”[27].
На початок ХХ ст. велика увага приділялася побуту і звичаям бойків. Цінними
в деякій мірі для нашої роботи є праця українського етнографа,
громадсько-політичного діяча вихідця з Бойківщини (народився в с. Велдіж (тепер
Шевченкове) на Долинщині) В. Охримовича: “Знадоби до пізнання народних звичаїв
та поглядів правних”[28].
Дана праця присвячена темі народного звичаєвого права, а також опису звичаїв
Бойківщини. У статті “Жіноча доля у Скільських горах”[29], В.
Охримович описує побут жінок і дівчат у гірських селах, їх поведінку, традиції,
обряди тощо. Залишки давніх форм власності в громадському і родинному житті
подає В. Охримович у своїй розвідці “Про останки первісного комунізму у
бойків-верховинців в Скільськім і Долинськім судовім повіті”[30].
Також тут висвітлив автор загальні відомості про полонинський хід і випасання
худоби на гірських полонинах та описав залишки родової общини, громадський
побут, звичаєві традиції селян.
Український етнограф кінця ХІХ ст. І. Кузів у своїй публікації
“Життя-буття, звичаї і обичаї гірського народу” подає замітки про вірування,
забобони, великі християнські свята: Щедрий вечір, Юріїв день, Купала та ін.
Важливі дані про звичаї, обряди, повір’я, забобони з конкретно визначених
місцевостей Бойківщини містять публікації етнографічних записів українського
етнографа Ю. Кміта “Різдвяні звичаї у бойків”[31].
Чимало етнографічного матеріалу, що
стосуються окремих аспектів дослідження
бойківських обрядів, звичаїв, традицій знаходимо на сторінках етнографічних
видань періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це вже згадувані збірники “Матеріали
до українсько-руської етнології”, “Записки Наукового товариства ім. Т.
Шевченка”, “Етнографічний збірник”, а також видання “Житє і слово”, “Літопис
Бойківщини”, “Подкарпатська Русь” тощо.
У післявоєнний період (1914 – 1918 років) внаслідок розподілу територій, на
якій проживали українці Карпат між кількома державами, антиукраїнської політики
цих держав, масштаби етнографічних досліджень зменшилися.
Переломним етапом у справі досліджень і
популяризації своєрідності буття бойків було створення локальних етнографічних
осередків – в 1928 р. у Самборі товариство “Бойківщина”, в 1931 р. у Стрию
музей “Верховина” та в Мукачеві “Етнографічне товариство Підкарпатської Русі”.
У 1927 р. засноване товариство
“Бойківщина” адвокатом В. Гуркевичем,
істориком і етнографом М. Скориком та лікарем і етнографом В. Кобільником
(“Бойківська трійця”) посприяло суспільній діяльності м. Самбора. Завданням
даного товариства було створення регіонального музею виключно на громадських
засадах. Два десятки членів товариства своїми силами збирали експонати по всіх
закутках Західної Бойківщини, організували їх зберігання та експозицію в
помешканні голови товариства В. Гуркевича. Першість у збиранні експонатів
належало В. Кобільнику. Об’їздивши із своїми співробітниками майже всі села
Західної Бойківщини, він зібрав не лише безцінні експонати, але й проводив
інтенсивну просвітянську діяльність та залучав до своєї справи нових аматорів —
етнографів і музеєзнавців[32].
Другим великим початковим етапом
діяльності товариства “Бойківщина” було видавання, починаючи з 1931 р.,
“Літопису Бойківщини” — записок присвячених історії, культурі й побутові
бойків. Цей науковий журнал виходив в умовах польської окупації та економічної
кризи 30-х рр. ХХ ст. Латинська назва журналу звучала: “Annales Воіcoviae
analecta quibus historia, mores, litterae, artes Boicoviensis gentis
Ukrainiensis describuntur”. 3 1931 no 1939 pp. вийшло друком 11 чисел записок,
а лише перше число принесло прибуток, всі інші були дефіцитні і появилися
завдяки ентузіязмові й пожертвуванні членів товариства, в першу чергу В.
Кобільника. Записки згуртували чималий авторський колектив: В. Гуркевич, М.
Скорик, В. Кобільник, І. Филипчак, Ю. Кміт, М. Кордуба, І. Свєнціцький, Я.
Пастернак, М. Турянська, Ян Фальковський і інші.
Музей “Бойківщина” і “Літопис
Бойківщини” здобули визнання в науковому світі також і поза межами краю. Дуже
важливою сторінкою діяльності музею “Бойківщина” були заклики, щоб творити
музейні осередки в інших частинах Галичини. Так виникли музей “Верховина” у Стрию, “Стриговір” у Перемишлі
та ін. Одночасно з працею музеєзнавця, В. Кобільник розгортав широку
археологічну роботу. Він відкрив кілька доісторичних могил та городищ на
бойківській території. Паралельно проводив систематичні антропологічні студії
серед бойків Верховини і Підгір'я. Третє поле діяльності В. Кобільника —
етнографія, якій присвятив багато часу впродовж останніх двох років свого
життя. Його праця “Матеріяльна культура села Жукотин Турчанського повіту” —
справжня енциклопедія бойківського побуту. В ній автор характеризує види
господарських занять мешканців даного бойківського села.
Загалом, вивчення бойківських обрядів,
звичаїв в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. характеризувалося описовим
характером. Дослідники намагалися розкрити переважно всі сфери життя бойків,
тому окремі проблеми залишились маловивченими.
З виданням “Літопису Бойківщини” тісно пов’язана етнографічна діяльність М.
Скорика. Він провів чималу роботу щодо дослідження бойківської писанки. На основі
зібраних автором відомостей з різних місцевостей Бойківщини шляхом анкетування
і польових досліджень вийшла його стаття “Бойківські писанки”[33] . В
ній наводяться зразки типових бойківських писанок, характеризуються особливості
писанкового орнаменту в різних місцевостях, описується техніка виготовлення
писанок, а також пов’язані з ними народні повір’я і легенди.
Створений в Стрию етнографічний музей “Верховина” на відміну від
Самбірськового музею “Бойківщина”, не сформував такого наукового гуртка із
вивчення етнографії центральної і
східної Бойківщини, а тільки обмежився збором музейних експонатів. Створення
етнографічного осередку в м. Мукачеве навколо краєзнавчого журналу
“Подкарпатська Русь”, що з 1923 р. друкувався в Празі, а пізніше в Ужгороді
стало поштовхом у вивченні етнографії закарпатської частини Бойківщини. Активно
проводив польові дослідження у Воловецькому районі місцевий письменник Лука
Дем’ян (1894 – 1968).
Важливий вклад у вивчення пісенного фольклору українців Закарпаття, в тому
числі і бойків зробив український композитор і етнографа Філарет Колесса.
Здійснюючи наукові експедиції він збирав народні пісні у лемківських і бойківських селах, які лягли в основу ряду його праць. Значний
вклад внесли праці “Огляд українсько-руської народної поезії”, “Народні пісні з
південного Підкарпаття”, “Народні пісенні мелодії українського Закарпаття”[34].
У 30-х роках ХХ ст. у бойківські села
вирушили наукові експедиції, які вивчали матеріальну і духовну культуру бойків.
З початком ХХ ст. активізувалося етнографічне вивчення Закарпаття. Важливим у руслі даної теми є проведена в 20
– 30 роках ХХ ст. експедиція відомого російського вченого П. Богатирьова. На
основі зібраних у Закарпатській Бойківщині польових досліджень по етнографії,
вчений у 1929 році опублікував ряд статей, серед них працю “Магічні дії і
вірування Закарпаття”[35], в
якій охарактеризував найрізноманітніші народні обряди, забобонні і магічні
обряди, з побутуванням яких автор зіткнувся під час наукової експедиції в
закарпатські села.
У 20-х роках ХХ ст. поповнилися фактичні
дані з обрядовості бойків місцевими аматорами. Неабиякого значення на той час
набула стаття дослідника С. Охримовича “Петриковання у селі Корчині Скільського
повіту”, де описується цікава традиція вшанування в деяких місцевостях
Бойківщини пастушого свята Петра (12 липня) і пов’язаного із ним звичаю
“петрикування”[36].
Незважаючи на радянські цензурні
заборони, дослідження даної етнографічної групи, започатковане у ХІХ ст., в
деякій мірі продовжувалося і в повоєнний період. Комплексні та індивідуальні
наукові дослідження, експедиції були спрямовані на вивчення знарядь праці,
особливості народної агрокультури, тваринництва бойків.
Друга світова війна та радянська
окупація завдали значного удару роботі дослідників бойківського краю та
остаточно ліквідували бойківські гуртки попри його цілковиту аполітичність. За
часів СРСР не діяло товариство “Бойківщина”, а в 1954 році радянська влада
ліквідувала музей “Бойківщина” у Самборі. Його фонди були розподілені по
регіональних музеях Львівщини.
Стійкі за змістом обряди довго зберігали
і в деякій мірі донесли до ХХ ст. рудименти далекого минулого, які допомогли
сформувати особливості наукових інститутів. Особливо багато дали вони для
вивчення народного світогляду і вірувань. Цікавими на той час постають праці
російських вчених етнографів і фольклористів, які в дослідженнях придають увагу
святам і обрядам, що носили агарний характер. Радянський фольклорист В. Я.
Пропп в праці “Русские аграрные праздники” вважав, що свята неможливо досліджувати
окремо від обряду. Обрядові комплекси вчений досліджує в цілому, щоб показати
свято у всій багатозначності і
конкретності. Заслуга В. Я. Проппа полягає в тому, що він виділив ці загальні
елементи, пояснивши їх значення. Аналізуючи календарні звичаї і обряди
російського народу в східнослов’янському контексті, вчений запропонував трудову теорію походження
народного календаря та календарної обрядовості. Однак поза увагою вченого
залишилися естетичні й морально-етичні аспекти народних звичаїв та обрядів, їх
ідейний та морально-виховний потенціал[37].
У післявоєнний період новим і важливим
для української етнографії було те, що дослідження проводились вже в
загальноукраїнському контексті. Неабияку вагу у вивченні обрядовості періоду 50
– 70 років ХХ ст. становлять дослідження, які торкаються проблем господарської
діяльності, сімейних та громадських стосунків слов’янських народів. Винятково
важливим є теоретичний і практичний досвід радянських вчених у розробці питань
з етнографії українців загалом. Радянська дослідниця В. К. Соколова присвятила
свою працю “Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев ХІХ – начало
ХХ вв.”[38],
дослідженню календарних обрядів весняно-літнього періоду у східнослов’янських
народів ХІХ – ХХ ст. Показала первісну основу землеробських обрядів, зв'язок
народної календарної обрядовості із землеробством, а також яскраво виділила
ігрові елементи обрядів, їх святковий колорит.
Радянський вчений С. А. Токарев в праці
“Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Исторические корни и
развитие обычаев”[39], подає в науковому плані
характеристику і специфіку календарних свят і обрядів у європейських народів.
Показуючи локальні відмінності в обрядовості кожного народу, дослідник акцентує
увагу на їх першооснові.
Безпосередньо торкаються проблеми
календарної обрядовості дослідження Б. Рибакова “Народный календарь: Народные
приметы, пословицы, поговорки и др.” та “Язычество древних славян”[40].
Дослідник заперечив безпідставне протиставлення язичництва християнству, а
також намагався визначити стадії розвитку язичницьких уявлень та обгрунтувати
їх зв`язок з діяльністю людини. Крім цього, Б. Рибаков доводив, що період
весняно-літніх язичницьких русалій тривав з 19 по 29 червня і завершувався
святом Купала.
Своєрідними довідниками були із загальних питань етнографії, монографії
В. Маланчук[41] та З. Болтарович, в
яких детально проаналізовано праці вітчизняних та зарубіжних вчених-етнографів
кінця ХІХ – початку ХХ ст.. З. Болтарович в своїх працях досліджувала традиції
і методи народного лікування населення Карпат. Праця З. Болтарович “Народне
лікування українців Карпат кінця ХІХ – початку ХХст.”[42],
послужила цінним джерелом у дослідженні значення рослинності в календарній
обрядовості. Завдання автора даної праці полягало в тому, щоб показати місце й
роль народного лікування в житті населення українських Карпат, а також
відмежувати раціональні методи й засоби народної медицини від способів
лікування магії з метою використання цих багатих надбань у науковій медицині.
Праця “Народне лікування українців Карпат кінця ХІХ – початку ХХст.” написана
на підставі польових матеріалів, зібраних автором під час етнографічних
експедицій 1972 – 1976 рр. у Львівську, Івано-Франківську і Закарпатську
області та літературних джерел. При вивченні матеріалів дослідниця звернула
увагу на особливості лікування магії населення Карпат.
У розвитку окремих аспектів етнографічної науки на Бойківщині у 70 – 80-х
рр. ХХ ст. великий внесок належить етнографам Ю. Гошку і Р. Кирчіву. Перший в монографії “Населення
Українських Карпат ХV – XVІІІ ст.”[43], на
основі багатого документального матеріалу простежує процеси заселення і
міграції населення західної частини Українських Карпат. Дана праця присвячена
історико-етнографічному дослідженню Бойківщини. У своїй монографії
“Етнографічне дослідження Бойківщини” Р. Кирчів, проаналізував етнографічну
діяльність ряду вчених, які займалися дослідженням Бойківщини[44]. Ця
праця містить широку бібліографічну інформацію, охоплює багато публікацій з
етнографії бойків. Основна увага звертається автором на розкриття процесу
поступового пізнання етнографії бойків, на ті якісно нові елементи, що вносили
в розробку цього предмета окремі дослідники і конкретні публікації. В цей час
чималий інтерес було приділено дослідженню галузі агротехніки українців Карпат.
В своїй праці український етнолог С. Павлюк “Народна агротехніка українців
Карпат другої половини ХІХ – початку ХХ ст.”[45],
інтерпретував загальний рівень аграрної культури етнографічних груп
Карпатського регіону.
Функціонування бойківських обрядів
простежували у своїх наукових розвідках українські вчені-етнологи
Ю. Гошко, Г. Горинь, Є. Сявавко, Т. Гонтар. Їхні
дослідження були об’єднані у фундаментальну і комплексну працю під редакцією
Ю. Гошка “Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження” (К., 1983). В ній
автори подали коротку характеристику обрядів народного календаря бойків
наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Чимало уваги було надано взаємозв’язку
календарної і сімейно-побутовій обрядовості бойків[46].
Фундаментальні
дослідження у напрямку етнографічної науки розпочалися лише у 80–90-ті рр. ХХ
ст. За цей час опубліковано десятки статей і кілька фундаментальних праць В.
Соколової, Г. Бондаренко, Ю. Климця, що стосуються календарних
звичаїв та обрядів українців.
Таким чином, радянська
доба в етнології, так само, як і в інших гуманітарних науках, позначена перш за
все втручанням офіційної ідеології в науку. Літературу радянського періоду, що
стосується духовної культури, можна умовно поділити на дві групи: історія
формування нових радянських обрядів та дослідження традиційної (“дожовтневої”)
обрядовості. Праці з пролетарської обрядовості, написані переважно в 1970 –
1980 роках, носять швидше агітаційний, ніж дослідницький характер. Тобто в них
відображена не дійсна картина народних святкувань ХХ століття, а рекомендована
на той час радянською владою. Загальна характеристика традиційної народної
обрядовості мала часто негативне забарвлення: свята трактувалися як пережитки,
витвори нерозумної селянської уяви. Радянські ідеологи побачили в народних
обрядових дійствах “націоналістичний дух” і обрядовість в деякій мірі була
визнана антинародною. Дохристиянські обряди все ж засуджувалися менше, ніж
релігійні нововведення.
Певний внесок в етнографічне дослідження
українців Бойківщини зробили в цей період науковці української діаспори.
Українські вчені в еміграції видавали чимало монографій, які стосувалися
переважно загально описового характеру українських традицій, звичаїв та обрядів
календарного циклу. Заслуговує уваги дослідження “Звичаї нашого народу. Етнографічний
нарис” науковця української діаспори О. Воропая. Це двотомне видання було
надруковане в Мюнхені у 1958 р. (т. 1) та 1966 р. (т. 2)[47] і
має чотири частини, які виділені за порами року: “Зима”, “Весна”, “Літо”,
“Осінь”. Дослідник, використавши наявну літературу та матеріали власних спостережень
того часу, коли він прожив в Україні, проаналізував різні календарні обряди. Не заглиблюючись у питання часу появи та коренів
святкувань, О. Воропай у досить стислій формі подає матеріали по календарних
святах.
Серед дослідників
календарної обрядовості українців виділяється С. Килимник, який поза Україною,
в еміграції (у Канаді) у 1955 – 1963 рр. опублікував п’ятитомну працю про
календарні звичаї та обряди різних регіонів України. Дослідники
народознавчої творчості С. Килимника в кінці ХХ ст. відзначали, що він
використовував фактологічний матеріал з різних регіонів України. В своїй праці
“Український рік в народних звичаях…” (том 1)[48] описуючи
звичаї, С. Килимник інформує про джерела вивчення стародавньої дохристиянської
культури, подає точки зору різних дослідників (О. Потебні, М. Драгоманова, М.
Грушевського) на проблему коріння обрядовості та походження назв календарних
свят. Автор стоїть на позиції як азіатського (іранського, індоарійського), так
і південноєвропейського (Греція) впливів і походження частини свят календарного
циклу в українців. У той самий час констатується вплив української
дохристиянської культури на культуру
східних та західних слов’ян.
Велике значення для
вивчення культури бойків мають дослідження діаспорних бойківських вчених: М.
Утриско[49], В.
Кубійович[50], В. Кобільник[51]. М.
Утриско найбільше подав інформації про звичаї і обряди бойків під час свят
річного циклу, а також розкрив етнографічне дослідження Бойківщини в другій
половині ХІХ – середини ХХ ст.
Зі встановленням незалежності України
посилився інтерес до культурної спадщини свого народу. Етнологія як наукова
дисципліна відроджується, зміцнює свої позиції. Починаються поглиблені
дослідження тих аспектів духовної культури, вивчення яких раніше вважалося б за
прояв націоналізму.
За
останні десятиріччя ХХ ст. в Україні опубліковано велику кількість статей та
книг наукового і науково-популярного характеру: В. Борисенко[52], В.
Скуратівського[53], К. Кутельмаха[54], С.
Павлюка[55], Р.
Кирчіва[56] та
ін., де зібрано багато матеріалу з календарних обрядів і звичаїв на терені
України, в тому числі й на Бойківщині.
Заслуговують
великої уваги з даної проблеми праці українських етнологів – В. Борисенко
“Традиції і життєдіяльність етносу” і М. Гримич “Традиційний світогляд та
етнопсихологічні константи українців”[57].
Дані дослідження за тематичною спрямованістю епізодично пов’язані з
дослідженням календарної і сімейної обрядовості українців, з’ясуванням
світоглядних констант. Вони подають новий підхід до вже, здавалося б, чітко
встановлених визначень та трактувань, інтерпретують їх, спираючись на найновіші
досягнення світової етнографічної науки. Автори внесли в аналіз традиційної
обрядовості елементи семіотики, нові віяння гендерних студій, оригінальні
трактування. В. Борисенко у вище згадуваній праці розглядає календарні свята
українців за напрямками “Народний календар зимових свят”, “Зустріч весни”,
“Літній цикл народного календаря”, “За жнивами осінь на порозі”. В даній праці
дослідниця окремо виділила матеріал з
духовної культури – “Народна музика й танці в святковій культурі українців”, що
є новим у дослідженні календарної обрядовості[58].
Значний
матеріал про календарну обрядовість українців знаходиться у народознавчих працях Г. Лозко “Українське
народознавство”[59], “Етнологія України”
(2001)[60].
Зокрема, у праці “Українське народознавство” дослідниця на основі різноманітних
джерел засвідчує багатотисячолітні витоки дохристиянських вірувань та
календарної обрядовості українців.
Оповідання, новели, які пов’язані з календарною обрядовістю
українців, вміщено в працях українського народознавця В. Скуратівського
“Місяцелік”, “Український народний календар” та “Русалії”. У цих працях
наведено багатий фактологічний матеріал про весняно-літню обрядовість, різні
прикмети, пов’язані із весняними і літніми святами регіонів України. Опис
найдавніших міфологічних вірувань, обрядів, народну символіку духовного світу
українців зробив цей же етнограф у праці “Русалії”[61].
У цій великій праці подано цілісну картину дохристиянської міфології українців.
Дослідженням календарної обрядовості поліщуків і гуцулів займався
львівський етнограф К. Кутельмах, який у колективній праці “Гуцульщина” (1987)
підготував розділ “Календарна обрядовість”. Характеризуючи календарну
обрядовість, він вказує на дуалістичний характер вірувань, що найповніше
відобразився у ритуалах календарної обрядовості. Це і вшанування предків (культ
предків), і прагнення через обрядодії забезпечити успіх у господарській
діяльності[62]. Вчений
у своїх дослідженнях намагався показати зв'язок календарних обрядів із
аграрними мотивами та культом померлих на прикладі поліщуків.
Помітне місце належить українському етнографу І. Волицькій, яка
приділила увагу дослідженню обрядовості українців Карпат. Вона є автором
монографії “Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат
кінця ХІХ – початку ХХ ст.”[63],
в якій досліджує календарну та родинно-побутову обрядовість українців
Карпатського регіону. У даній праці дослідницею розкрито основні види
родинно-драматичної творчості, проаналізовано їх естетичні, образно-художні
особливості, а також вивчена весняна і різдвяно-новорічна, весільна і похоронна
обрядовість українців Карпат.
Чимале значення у вивченні скотарських мотивів у обрядовості
українців Карпат займають праці українського етнографа М. Тиводара. Окрім
вивчення матеріальної культури пастухів, дослідник проаналізував вірування та
обряди, пов’язані із скотарством. Про це йдеться в його статті “Весняні
скотарські свята, обряди та вірування населення українських Карпат (друга половина
ХІХ – середина 40-х років ХХ ст.)”[64].
Частково розглядається
календарна обрядовість бойків в комплексних колективних працях та узагальнюючих
виданнях сучасних українських дослідників Карпат й досвідчених знавців
традиційної культури: С. П. Павлюка, Ю. Г. Гошко, Р. Т. Кирчіва, К. М.
Кутельмаха та інших. Колективні праці цих вчених насамперед містять відомості
про формування й розвиток української нації на прикладі таких етнографічних
груп, як бойків, лемків й гуцулів. Крім цього чимало інформації пов’язано з
проблемами їх етнічної території, етнографічного районування, традицій духовної
та матеріальної культури.
Даної тематики
неодноразово торкалися такі краєзнавці, як Ю. Гайда в своїй статті “Повір’я,
звичаї та обряди Турківщини”[65]; М.
Подорожнюк “Успадкування традиційних бойківських звичаїв на Рожнятівщині”[66]; П.
Зборовський “Різдвяний цикл свят за традицією села Верхнє Висоцьке на
Турківщині”[67]; Б. Ярошевич “Великодні
звичаї на Самбірщині”[68] та
ін. В основу публікацій такого характеру покладено завдання показати на основі
польових досліджень і систематизованого джерельного матеріалу звичаї, обряди й
традиції, притаманні певній частині Бойківщини. Значний інтерес щодо
дослідження духовної культури бойків становить стаття Г. Гром “Звичаї,
традиції, обряди в Нагуєвичах”[69].
Автор даної статті на прикладі дослідженого матеріалу на батьківщині Івана
Франка намагається показати весь комплекс родинних і календарних обрядів,
звичаїв і традицій в Нагуєвичах. Такий процес дослідження Бойківщини, як
частини Карпатського регіону, сьогодні вказує на розвиток українознавства в
цілому.
Значний науковий інтерес
становить подальше дослідження населення Українських Карпат на базі дослідників
традиційної культури Карпатського регіону Інституту народознавства НАН України
у м. Львові під керівництвом доктора історичних наук С. П. Павлюка. Проведена і
ведеться ними також значна робота щодо вивчення своєрідних локальних рис
побуту, матеріальної та духовної культури етнографічних груп Карпат. Такі
дослідження знайшли своє місце в науковому
збірнику Інституту народознавства НАН України – “Древляни”, який
виходить під редакцією С. Павлюка, а також в етнографічних збірниках –
“Народознавчі зошити”, “Народна творчість та етнографія” й інших.
Друкований орган “Літопис
Бойківщини”, осередок якого знаходиться на сьогодні в Самборі займається
дослідженням матеріальної й духовної культури. Статті сучасних дослідників
“Літопису Бойківщини” переважно присвячені описові, характеристиці певних
аспектів, явищ народного побуту і культури минулого та сучасного. Дослідниками
зафіксований ряд архаїчних явищ у землеробстві, скотарстві, сімейному і
громадському побуті, звичаях і обрядах українських горян-бойків. З деяких
місцевостей краю в “Літописі Бойківщини” міститься до певної міри
систематизовані відомості про народні промисли, одяг, їжу, звичаєве право,
народний календар, світогляд бойків тощо. В основному предметом дослідження є
висвітлення відомостей на основі історіографічної й джерельної баз про побут і
культуру українців Карпат.
Неабияке значення у вивченні свого краю
становлять регіональні краєзнавчі музеї: Долинський краєзнавчий музей
“Бойківщина” Тетяни і Омеляна Антоновичів, Самбірський краєзнавчий музей
“Бойківщина”, Народний музей “Бойківщина” у м. Турка, Стрийський краєзнавчий
музей “Верховина”, Болехівський краєзнавчий музей імені Н. Кобринської та ін. В
даних музеях, окрім останнього широко представлена традиційна народна
архітектура, предмети хатнього і господарського побуту населення Карпат,
знаряддя праці, зразки одягу з певної місцевості Бойківщини, народних промислів
та інших галузей матеріальної культури. Крім музейних експонатів краєзнавчого
характеру, переважно у всіх цих музеях знаходиться ціла краєзнавча бібліотека,
яка постійно поповнюється літературою на тематику: звичаї, обряди бойків, їх
культуру й побут. На сьогодні ними проводиться значна робота щодо вивчення тих
своєрідних локальних рис побуту матеріальної та духовної культури краю, що
склалися впродовж віків. Зібрані в музеях матеріали дають відчутну допомогу
дослідникам у вивченні духовної та матеріальної культури населення Бойківщини.
Заслуговують на увагу
також збірки етнографічних матеріалів у місцевих народних музеях і музейних
кімнатах, що діють на громадських засадах при деяких районних і сільських
будинках культури та школах. В них нерідко (наприклад, у народних музеях містах
Сколе, Болехів та селі Цінева Рожнятівського району) зустрічаємо цікаві
локальні явища традиційної народної культури бойків.
Підводячи підсумок аналізу наявної літератури та
джерельних матеріалів слід визначити основні етапи накопичення знань та
дослідження даної проблеми:
1) Австрійський період (середина ХІХ ст. – початок ХХ
ст.): первинне накопичення етнографічних
відомостей, процес формування етнографії Бойківщини, як науки, вперше була опублікована
перша праця з проблеми календарної обрядовості бойків (М. Зубрицький);
2) Польський період (початок ХХ ст. – 1939 р.) здійснено
спеціальні студії з духовної культури Бойківщини (праці В. Гнатюка, І. Франка
та діяльність НТШ);
2) Радянський період (40 – 80-ті роки ХХ ст.)
представлений експедиція російський етнографів (П. Богатирьов та ін.) в
закарпатську частину Бойківщини; характеризується зростанням інтересу до
наукової проблеми календарної обрядовості українців, як Бойківщини, так і
України, в цілому. Найбільший внесок у розробку наукової проблематики
календарної обрядовості українців цього періоду зробили О. Курочкін, С. Павлюк,
К. Кутельмах, Р. Кирчів, Ю.
Гошко, В. Борисенко, В. Скуратівський та
ін.
3)
Період незалежності України (90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.) відзначається
зростанням інтересу до загальних проблем календарної обрядовості бойків (Л.
Горошко, Н. Громова, С. Павлюк, Р. Кирчів та ін.).
Отже, на завершення огляду основних публікацій з приводу
весняно-літньої календарної обрядовості бойків можна стверджувати, що
незважаючи на те, що спробу її розв’язання намагались здійснити ще в кінці ХІХ
ст. етнографи-аматори і відносно чимало українських, польських вчених, проте
узагальненого дослідження немає. Серед етнологів у даний час відсутня тенденція
вивчення вказаної проблематики комплексним методом за окремими
історико-етнографічними регіонами, в тому числі і Бойківщини. В основному
етнологи віддають перевагу поглибленому дослідженню конкретного питання.
[2] Утриско М. Етнографічне дослідження Бойківщини в
другій половині ХІХ ст. / Мирон Утриско // Літопис Бойківщини. – 1982. – Ч. 2.
/ 34 ( 45 ) – С. 3 – 8; Етнографічні досліди Бойківщини в ХХ ст. / Мирон
Утриско // Літопис Бойківщини. – 1984. – Ч. 1. / 39 ( 50 ) – С. 4 – 12.
[3] Вагилевич Іван. Бойки
русько-слов'янський люд у Галичині / Іван Вагилевич // Жовтень. – 1878. – №
12. – С. 117 – 129.
[4] Карпатская Русь:
географичеcко-статистический и историко-этнографический очерк Галичины,
северо-восточной Угрии и Буковины / Я.
Головацький // Славянский сборник. – 1875. –
С. 1 – 30.
[5] Вагилевич Іван. Бойки
русько-слов'янський люд у Галичині / Іван Вагилевич // Жовтень. – 1878. – №
12. – С. 119.
[6] Головацкий Я. Народные игры,
песни Галицкой и Угорской Руси / Яків Головацький. – М., 1878. –
Ч. ІІ.(Обрядовые песни). – 841 с.
[7] Czerwinski L. I. Okolica za-Dniestrska między Stryiem i Łomnicą /
Czerwinski L. I.. – Lwów, 1811 – 282 s.
[8] Golębiowski L. Lud Polski: Jego
zsyczaje i zabobony / Golębiowski L.. – Warszawa: Ign. Klukowski, ks., 1830. –
325 s.
[9] W. Pol. Obrazy z zycia i natury, t.
1 / W. Pol. – Krakow , 1869. – 623 s.
[10] Kołberg O. Pokucie. Obraz
etnograficzny / Kołberg O. – Krakow , 1882. –
T. 1. – 358 s.
[11] Bruckner А. Mitologia slowianska i
polska / Bruckner А. – Warszawa. – 1980. – 543 s.
[12] Фальковський Я. 3 бойківсько-гуцульського
пограниччя. (Начерк етнічного розміщення) / Я. Фальковський // Літопис
Бойківщини. –Самбір, 1937. – Ч. 9. – 170 с.
[13] Фальковський Я. Село Волосате Ліського повіту /
Я. Фальковський // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1935. – Ч. 5. – С. 14 – 28.
[14] O zemi gmenowane Bojky. Od P. J. Safarika. –
Casopis ceskeho Museum. Praha, 1837. sv. 1 -
S. 23 – 36
[15] Schnaider J. Z życia gorali nadłomnickich /
Schnaider J. // Lud. – Warszawa, 1912. – T. 18. – S. 141 – 227
[16] Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину /
Іван Франко// Жовтень. – 1972. – № 9. – С. 137 – 143.
[17] Кузів І. Житє-бутє, звичаї і обичаї
українського народу / І. Кузів // Зоря. – 1889. – Т. 15/21. – 408 с.
[18] Франко О. Карпатські бойки та їх родинне життя /
О. Франко // Перший вінок (жіночий альманах). – Львів, 1887. – С. 217 – 230.
[19] Гнатюк В. Гаївки / В. Гнатюк // Матеріали до
українсько-руської етнології. – Львів, 1909. Т. 12 – 267 с.; Купане и паленє
відьм у Галичині / Володимир Гнатюк. – Львів, 1902. – 24 с.
[20]Кміт Ю. Різдвяні свята у бойків / Ю. Кміт //
Неділя. – 1911. – № 2. – С. 3 – 4.
[21] Кузеля З. Народна духовна культура: (Народні
звичаї, народна мистецька творчість) / Зенон Кузеля // Енциклопедія
українознавства. Загальна частина. Перевидавництво в Україні. – К., 1994. – С.
228 – 239.
[22]
Зубрицький М. Народний календар, народні звичаї і повірки, прив’язані до днів у тижні і до рокових свят. Записки
у Мшанці Староміського повіту і по сусідніх селах [у 8 т.] / М. Зубрицький //
Матеріали до українсько-руської етнології. –
Львів. – 1900. – Т. 3. – С. 34 – 60.
[23] Зубрицький М. Село Мшанець Старосамбірського
повіта. Матеріали до історії галицького села [у 94 т.] / М. Зубрицький //
Записки Наукового товариства Шевченка. – Львів, 1906. – Т. 70. – С. 114 – 167;
Село Мшанець Старосамбірського повіта. Матеріали до історії галицького села [у
94 т.] / М. Зубрицький // Записки Наукового товариства Шевченка. – Львів, 1906.
– Т. 71. – С. 96 – 133; Село Мшанець Старосамбірського повіта. Матеріали до
історії галицького села [у 94 т.] / М. Зубрицький // Записки Наукового
товариства Шевченка. – Львів, 1906. – Т. 74. – С. 93 – 128; Село Мшанець
Старосамбірського повіта. Матеріали до історії галицького села [у 94 т.] / М.
Зубрицький // Записки Наукового товариства Шевченка. – Львів, 1907. – Т. 77. –
С. 114 – 170.
[24] Зубрицький М. Село Кіндратів (Турчанського
повіту) / М. Зубрицький // Житє і слово. – Львів, 1895. – Т. 4. – С. 104 – 122.
[25] Гнатюк В. Гаївки / В. Гнатюк //
Матеріали до українсько-руської етнології. – Львів, 1909. Т. 12 – 267 с.
[26] Гнатюк В. Купане и паленє відьм у Галичині /
Володимир Гнатюк. – Львів, 1902. – 24 с.
[27] Fischer А. Rusini / Fischer А. – Lwow – Warszawa.
– Krakow. – 1928. – 190 s.
[28] Охримович В. Знадоби до пізнання народних звичаїв
та поглядів правних / В. Охримович // Житє і слово. – Львів, 1895. – Т. 3. – С.
296 – 307.
[29] Охримович В. Жіноча доля в Скільських горах / В.
Охримович // Народ. – 1890. – № 7. – С. 277 – 278.
[30] Охримович В. Про останки первісного
комунізму у бойків-верховинців у Скільськім і Долинськім судовім повіті / В.
Охримович // Записки Наукового товариства Шевченка. – Львів, 1899. – Т. 31/32.
– С. 1 – 16.
[31] Кміт Ю. Різдвяні свята у бойків / Ю.
Кміт // Неділя. – 1911. – № 2. – С. 3 – 4.
[32]
Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотина Турчанського повіту / В.
Кобільник // Літопис Бойківщини. – 1937. – С. 47 – 150.
[33]
Скорик М. Бойківські писанки / М. Скорик // Літопис Бойківський. – 1933. – С. 1
– 6.
[34] Галицько-руські
народні пісні з мелодіями / Ф. Колесса // Етнографічний збірник НТШ, 1901 – Т.
11. – С. 57 – 68; Людові вірування в с.
Ходовичах Стрийського повіту / Ф. Колесса // Етнографічний збірник. – Львів,
1898. – № 5. – С. 43 – 48; Народні пісні
з південного Підкарпаття / Філарет Колесса. – Львів, 1923. – 48 с.; Народні пісенні мелодії українського
Закарпаття / Філарет Колесса. – Львів, 1946. – 67 с.; Огляд українсько-руської народної поезії / Філарет Колесса. –
Львів, 1905. – 87 с.; Обжинки /
Філарет Колесса. – Львів, 1899. – 56 с.;
Шкільний співаник / Філарет Колесса. – Львів, 1925. – 223 с.
[35] Богатырев П. Г. Фольклор как особая форма
искусства / П. Г. Богатырев // Вопросы теории народного искусства. – Москва:
Искусство, 1971. – С. 7 – 54.
[36] Охримович С. Петриковання в селі Корчин
Сколівського повіту [у 38 т.] / С. Охримович // Матеріали до етнології й
антропології. – Львів, 1929. – Т. 21 – 22. – С. 299 – 300.
[37] Пропп В. Русские аграрные
праздники (Опыт историко-этнографичаского исследования) / В. Пропп. –
Ленинград, 1963. – С. 65 – 67.
[38] Соколова В. К. Весенне-летние календарные обряды
русских, украинцев и белорусов / В. К. Соколова. – М., 1979. – 276 с.
[39] Токарев С. А. Календарные
обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Исторические корни и развитие
обычаев / С. А. Токарев. – М., 1983. – 345 с.; Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы.
Летне-осенние праздники / С. А. Токарев. – М., 1978. – 236 с.
[40]Рыбаков Б. Народный календарь: Народные приметы, пословицы, поговорки и
др. / Борис Рыбаков. – Свердловск, 1990.
– 268с.
[41] Маланчук В. А. Розвиток етнографічної думки в
Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Вікторія Антонівна Маланчук. – К.:
Наукова думка, 1977. – 204 с.
[42] Болтарович З. Народне лікування українців Карпат
кінця ХІХ – початку ХХст. / Зінаїда Болтарович. – К., 1980. – 118 с.
[43] Гошко Ю. Населення Українських
Карпат XV – XVIII ст. Заселення. Міграції. Побут / Юрій Гошко. – К.:
Наукова думка, 1976. – 204с.
[44] Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини
/ Роман Федорович Кирчів. – К., 1978. – 173 с.
[45] Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат
другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / Степан Петрович Павлюк. – К.: Наукова
думка, 1986. – 170 с.
[46] Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження /
[упоряд. Ю. Г. Гошко та ін.]. – К.:
Наукова думка, 1983. – 303 с.
[47] Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний
нарис в 2-х томах / О. Воропай. – Мюнхен: Українське видавництво, 1966. – Т. 1
– 449 с.; Звичаї нашого народу:
Етнографічний нарис в 2-х томах / O. Воропай.
– Мюнхен: Українське видавництво
1966. – Т. 2 – 442 с.
[48] Килимник С. Український рік у народних звичаях в
історичному освітленні [в 2-х книгах] / С. Килимник . – К.: Обереги, 1994. –
кн.1. – 392 с. ; кн. 2 – 534 с.
[49] Утриско М. Етнографічні досліди Бойківщини в ХХ
ст. / Мирон Утриско // Літопис Бойківщини. – 1984. – Ч. 1. / 39 ( 50 ) – С. 4 – 12; Етнографічне дослідження
Бойківщини в другій половині ХІХ ст. / Мирон Утриско // Літопис Бойківщини. –
1982. – Ч. 2. / 34 ( 45 ) – С. 3 – 8.
[50] Кубійович В. Етнічні групи південно-західної
України. Галичина. Національна статистика
Галичини / Володимир Кубійович. – Весбаден, 1983. – 175 с.
[51]
Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотина Турчанського повіту / В.
Кобільник // Літопис Бойківщини. – 1937. – С. 47 – 150.
[52] Борисенко В. К. Традиції і життєдіяльність
етносу: На матеріалах святково-обрядової культури українців / Валентина
Кирилівна Борисенко. – К.: Унісерв, 2000. – С. 101 – 167.
[53] Скуратівський В. Український народний календар /
Василь Скуратівський. – К.: Техніка, 2003. –
384 с.
[54] Кутельмах К. Аграрні мотиви в календарній обрядовості поліщуків / К.
Кутельмах // Полісся України. – Овруччина 1995. – Львів, 1999. – Вип. 2. – С.
207 – 211.
[55] Павлюк С. П. Етнографічна наука України: Стан і
перспективи / Степан Петрович Павлюк // Народознавчі зошити. – 1995. – № 2. –
С. 65 – 67; Народна агротехніка українців Карпат другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. / Степан Петрович Павлюк. – К.: Наукова думка, 1986. – 170 с.
[56] Кирчів Р. Ф. Із фольклорних регіонів України /
Роман Федорович Кирчів. – Львів, 2002. –
167 с.; Етнографічне дослідження
Бойківщини / Роман Федорович Кирчів. – К., 1978. – 173 с.; Народні вірування і знання / Роман Федорович Кирчів //
Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1983. – С. 86 – 92.
[57] Гримич М. Традиційний світогляд та
етнопсихологічні константи українців / М. Гримич. – К., 2000. – С. 276 – 296.
[58] Борисенко В. К. Традиції і життєдіяльність
етносу: На матеріалах святково-обрядової культури українців / Валентина
Кирилівна Борисенко. – К.: Унісерв, 2000. – С. 101 – 167.
[59] Лозко Г. С. Українське народознавство / Галина
Лозко. – Харків, 2005. – 472 с.
[60] Лозко Г. Етнологія України / Галина Лозко. – К.,
2001.– 304 с.
[61] Скуратівський В. Русалії / Василь Скуратівський .
– К.: Довіра, 1996. – 733 с.
[62] Кутельмах К. Календарна обрядовість / К.
Кутельмах // Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С.
286 – 302.
[63] Волицька В. І. Театральні елементи в традиційній
обрядовості українців Карпат кінця XIX – початку XX століття / В. І. Волицька. – К., Наукова
думка, 1992. – 140 с.
[64] Тиводар М. Весняні скотарські свята, обряди та
вірування населення українських Карпат (друга половина ХІХ – середина 40-х рр.
ХХ ст.) / Михайло Тиводар // Народна творчість та етнографія. – 1990. – № 5. –
С. 32 – 39.
[65] Гайда Ю. Повір`я, звичаї та обряди Турківщини /
Юрій Гайда // Бойки: Часопис: До
75-річчя товариства “Бойківщина”. – Дрогобич. – № 1 – 2 / 96, 1 – 12 /
97, 1 – 6 / 98. – С. 205 – 210.
[66] Подорожнюк М. Успадкування традиційних
бойківських звичаїв на Рожнятівщині / М. Подорожнюк // Бойки. – 2002. – № 10. –
С. 212 – 214
[67] Зборовський П. Різдвяний цикл свят за традицією
села Верхнє Висоцьке на Турківщині / П. Зборовський // Бойки. – 2002. – № 10. – С. 215 – 219.
[68] Ярошевич Б. Великодні звичаї на Самбірщині / Б.
Ярошевич // Бойки: Часопис: До 75-річчя товариства “Бойківщина”. – Дрогобич. –
№ 1 – 12 / 96,1 – 6 / 98 . – С. 198 – 204.
[69] Гром Г. Звичаї, традиції, обряди в Нагуєвичах /
Г. Гром // Бойки: Часопис: До 75-річчя
товариства “ Бойківщина” / Ред. Л. Сікора. – Дрогобич. – № 1 – 2 / 96, 1 – 12 /
97, 1 – 6 / 98. – С. 198 – 204.
Boyan S.
SPRING-SUMMER
CALENDAR RITEPL of BOYKS
FIRING-PINS In ETHNOGRAPHIC RESEARCHES of END of ХІХ - ХХ of CENTURY.
On the base of study of
ethnographic researches from the calendar ritepl of firing-pins of the
Austrian, Polish and soviet periods a value is examined and grounded in
ethnographic science of scientifically-ethnographic collections and
scientifically-cultural cells which operated on Boyks. Among the complex of
literature which laid down basis of writing present : the periodic press,
monographs, brochures maintenance of which touches this subjects. The review of
far of literature allowed to draw conclusion about absence of complex research
of calendar ritepl of firing-pins.
Key
words: calendar ritepl, historiography, ethnographic researches, ethnology, ethnic-cultural traditions.
