УДК 394/392(477-924.52)
КУЛЬТ НЕБЕСНИХ СВІТИЛ В ТРАДИЦІЙНИХ УЯВЛЕННЯХ БОЙКІВ
СВІТЛАНА
БОЯН-ГЛАДКА
ДВНЗ “Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника”
Факультет
історії, політології і міжнародних відносин
кафедра етнології
і археології
вул. Т. Шевченка
57, Івано-Франківськ, Україна
Первісна людина дуже
рано усвідомила, що небесні світила є джерелом енергії для життя на землі.
Український вчений, митрополит І. Огієнко відзначав: «Залежність людини від
небесних світил і природних стихій, особливо в житті господарському зробила їх
об’єктом релігійного пошанування».
Знання про розташування Сонця, Місяця, зірок покладено в
основу як астрономічного так і народного календарів. Зокрема, відповідно до
місця розташування на небосхилі Сонця українські горяни ділили рік на пори
року. Назва небесного світила – Місяць – збігається з календарним терміном, що
означає дванадцяту частину року. Незважаючи на те, що в Україні здавна
користувалися прийнятим у Європі сонячним календарем, бойки у повсякденному
побуті при лічбі часу в межах місяця поділяли його на кілька відрізків,
відповідно до фаз Місяця (молодик - на весну, підповня - на літо, повня - на
осінь, остання - квартира на зиму). Відповідно до кожної фази усталилося
виконання тих чи інших польових робіт, за ними ж визначали активний розвиток
рослин і тварин.
Поділ доби і дня з
давніх-давен пов’язувався з положенням Сонця над обрієм. Бойки відрізняли ряд
проміжків доби: близько півночі, північ, над північ, досвіток, ранок, схід
сонця, неділешні обіди, полудень, підвечірок і вечір. Сонце було головним
мірилом визначення часу вдень. Кожна людина могла визначити пору дня,
подивившись на Сонце, а більш точно – на тінь власної постаті, вимірявши її
довжину кроком. Після заходу сонця час визначали за зорями.
По Сонцю, Місяцю і
зорях бойки орієнтувалися на місцевості. Звертають увагу назви сторін світу –
південь, північ, схід, захід, які дуже влучно відображають природні явища.
Наприклад, південь – сторона світу в напрямку Сонця опівдні, коли воно стоїть
найвище над обрієм і дає найменшу тінь.
Важливим орієнтиром уночі був Молочний Шлях.
Відомі бойкам були
деякі закономірності руху небесних світил, за якими визначались дні зимового та
літнього сонцестояння, весняного та осіннього рівнодення. На ці дні припадали
аграрно-календарні обряди, які збігалися з циклами основних
сільськогосподарських робіт і займали значне місце у духовній культурі
українського народу.
Почесне місце у
щорічних святкових дійствах припадало Коляді – Різдву Світла Божого. М.
Костомаров писав, що «Різдво – свято, яке відзначали наші предки взимку в той
час, коли сонце досягало мінімуму своєї сили і поверталося знову на весну» (час
зимового сонцестояння). Заперечивши походження назви «Коляда» від Сalendae,
учений виводив її від слів «коло», «колесо», «круг» сонця. Про походження назви
Коляди український прозаїк І. Нечуй-Левицький писав: «Мабуть, в давню давнину
колядою звались божества світла й тепла, котрих празники припадали разом з
різдвяними святками». Взимку, з 24 грудня по 6 січня, в свято Коляди відзначали
народження Сонця, яке уявлялось як золотоволосе немовля. Автор «Словника давньоукраїнської
міфології» С. Плачинда наводить таку легенду: юне Сонце-Божича народжує богиня
Коляда в найдовшу ніч у році і ховає від переслідувань злої богині Мари. Можна
стверджувати, що в цьому казковому сюжеті відбився давній солярний міф про
народження Сонця в період Різдвяних свят та його боротьба з Зимою, мороком.
Ю. Гошко, упорядник
колективної праці «Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження» констатував,
що у бойків Різдво раніше йменувалося «Керечун» («карачун», «крейчун»,
«красун»). «Карачун» - це і найменування спеціального різдвяного хліба, що є
образом сонця у формі ритуальної випічки, в якому населення Бойківщини вбачало
надприродну чудодійну силу.
«До цего свята долучений культ місяця і зорі, та культ урожаю залежного
від сонця», - відзначав К. Сосенко. І це яскраво видно з колядкових текстів:
«Ой там на горі
світлонька стоїть. Ой дай, Боже!
А в тій світлоньці троє віконців:
В першім віконці – яснеє сонце,
В другім віконці – ясненький місяць,
В третім віконці – дрібненький дощик.
Чим же ся похвалить яснеє сонце?
- Ой як я зійду рано на зорі, То врадуються
гори,
долини, Гори, долини і весь мир на землі.
-Чим ся похвалить ясненький місяць?
- Ой як я зійду темной ночі,
- То врадується весь звір у лісі...»
Сонце, Місяць і Зоря є
майже рівноцінними за своїми функціями, жоден із них не має переваги над іншим.
Під час Різдва особливо
помітне обожнювання культу місяця. Перш за все, бойки ототожнювали дідуха (прадіда)
з місяцем. Відгомін даного стародавнього культу вбачають в таких обрядових
діях:
-
обкладанні
святкового столу часником. Ставили бойки
на святвечірній стіл по чотири кути, у нісо - часник, поділений на «зубці»,
які нагадували серп місяця молодика:
«Кладе його матір і господиня дому на стіл з молитвенною думкою, щоб як її
челядь, так худібка, птиця і весь домашній добуток множилися і зростали,
вірячи, що в часнику криється таємна
сила, яка йде від місяця».
-
числі страв
(дев’ять) на святвечірньому столі й кількість полін для вогню, на якому
господиня готує празникову їжу. (Число дев’ять пов’язане зі старовинною
календарною системою, коли місяць поділявся на три тижні, кожен — по дев’ять
днів. Дев’ять – число повної досконалості, в ньому містяться всі числа від 1 до
9. Це число посвячення в таємниці життя, смерті і переродження).
-
у камені,
розміщеному під столом на Свят-вечір. (Камінь, білий камінь у фольклорних
текстах — центр світобудови й уособлення місяця. Білий камінь посеред води — це
повний місяць у бездонних небесах).
-
у варениках,
голубцях — обрядових стравах, які готували на честь місяця. (Вареники за своєю
формою нагадують півмісяць, або серп місяця (вони ріжкаті й напівкруглі).
Начинкою для них найчастіше слугує мак, що є символом «сівкости й розродчости,
яку також приписуют силі місяцє». Голубці також культова страва, адже капуста –
це рослина, на ріст якої значно впливають фази Місяць.
Знаком до початку
Святої Вечері є перша вечірня зірка. В колядках про астральну тріаду є вечірня
й рання зоря. В її образі виступає сам Господь Бог. Зоря на відміну від Місяця
має містичнішу роль посланниці від Бога до господаря. В щедрівках вона є
«товаришкою місяця» і разом з ним є символом животворної й плодородної сили в
природі, особливо патроном роси, або «дрібного дощику». В одній колядці про
створення світа рання зірниця «як свитаннячко ясне була найперше
сотворена». З впливом християнства
українська святвечірня зірка стала – вістункою години народження Ісуса Христа.
Люнарна місячна
символіка простежується на св. Юрія (23 квітня, 6 травня - н. с.) і св. Дмитрія
(8 листопада – н. с.). Обидва вони мають свої символічні знаки копія - св. Юрій
пробиває копієм змія; святий Дмитро гине від списа як мученик. Змій в міфології
світу є символом місяця, а копіє (кінець списа) своєю формою нагадує голову
вужа і виступає його символом. Тому К. Сосенко доводить, що «св. Дмитро і з ним міфологічно тотожний Юрій пов’язані з
культом місяця. Цей культ проявляється святочними містеріями з худобою, бо
місяць має вплив на вегетацію землі й на розродчість рослинного й звіриного
світа».
21 листопада (8
листопада за старим стилем) православна церква відзначає свято Собору
Архистратига Михаїла, який зображується з вогняним мечем. Даний меч символізує
вогонь та новий місяць. Зокрема в колядці говориться:
«А в нашого дядька, да
в його дому Святий вечір!
В кінець стола там
стояв Михайло, підперся мечем під праве плече.
А в лівій руці кубочок
держав;
А з того кубочка сльоза
капнула,
А з тії сльози Дунай розлився,
А в тім Дунаю Христос
купався,
Христос купався на муку
здався!..»
Меч в одній руці у св.
Михаїла - це новий місяць, кубок у другій – це повня місяця; сльоза – це дощ,
який є атрибутом весняного місяця.
Культ сонця відчутний у
великодній обрядовості бойків, зокрема у виготовленні писанок (розписаних
мініатюрним орнаментом курячих яєць, які вважалися у давнину символами життя,
весни, сонця, навіть зародками усього Всесвіту). Так, дослідник С. Килимник
зазначав, що ще в дохристиянські часи яйце було емблемою Сонця-Весни, часткою
сили Сонця. Навіть самий жовток яйця за своїм кольором і формою нагадує сонце.
Сонце, за народними віруваннями зародилося із золотого яйця, а тому бог Сонця
творить у кожному яйці життя. На Великдень сонце воскресає : «грає», «скаче». В
цей день все веселиться на небі і на землі. Ось чому писанки найчастіше
фарбують у червоний колір та розписують при «живому вогні», бо це найвищі чари
від злих духів. З давніх-давен, на думку І. Нечуя-Левицького, Сонце є символом
моральної чистоти і духовного світла, тому й є традиція зображати ангелів і
святих із золотим німбом навколо голови.
Значне місце в
писанкарстві бойків належить орнаментальності писанок. В. Щербаківський
зазначав: «орнамент українських писанок співвідноситься з культом сонця, що
прийшов на Україну в дуже давні часи, десь зі Сходу, з Мезопотамії через
хетитів, Малу Азію, Чорне море, а доказує це схожістю нашого писанкового
орнаменту з орнаментикою та символами сонця у старинних народів Мезопотамії,
Єгипту, а особливо гетитів та культури Крети й Мікен. Соняшній культ поширився
на землях словянських при кінці бронзової доби, а останками сонішнього культу
на наших землях є деякі свята, які хотя й прийняли хрістіянські назви, є
ремінісценціями солярного культу (Св. Андрій, Йордан, Великдень, Івана Купала).
Майже весь орнамент
наших писанок – то знаки сонця, які дадуться звести до трьох підставочних
сонішніх символів:
1) свастика або
саввастика, то є чотири гачки під простим кутом, які виходять з одного центру».
Згідно тверджень польських етнографів, свастика - це віддавна вживаний
арійськими народами символ сонця-вогню, а також знак побажання щастя й довгого
життя. Як зазначає дослідник В. Давидюк, зображення свастики із закругленими
згинами на писанці символізує чотири пори року, тобто чотири періоди вегетації:
весна - народження, літо - розквіт, осінь - відмирання, а зима - стан вічного
спокою.
«2) трикветр, який
складається з трьох гачків, що виходять з одного центру під кутом 1200».
Діаспорні українські дослідники стверджують, що тригвер, або тринінг - знак,
відомий ще з часів трипільської культури, і знаменував собою небо, землю і
повітря, або ще - народження, життя і смерть. У орнаменті стародавньої Русі цей
мотив був знаком вогню, домашнього вогнища.
«3) розета, орнамент,
який міг утворитися або з комбінацій двох свастик, або двох трикветрів.
Усі три типи бувають
вписані вкруг…Стрічаємо серед бойківських писанок подвоєні свастики й
саввастики, відміни трікветрів поодиноких та поєднаних. Розетки восьмираменні
та шестираменні є дуже частим орнаментом бойківських писанок».
Давнім солярним
символом виступає косий хрест, який ще за часів черняхівської культури у
слов'ян був знаком, що символізував зимове, весняне та літнє сонцестояння.
Хрестоподібна форма цього мотиву бере початок від давнього знаряддя, яким
добували вогонь. Академік Б. Рибаков зазначав, що вірогідно цим знаряддям і
запалювали ритуальний вогонь тричі на рік у пору сонцестояння і рівностояння.
Крім символів сонця
можна помітити на бойківських писанках також реальні зображення сонця та зірок.
На Рожнятівщині часто побутували писанки з орнаментом сонця, місяця і зірок. Ця
писанка присвячувалася найвищим силам природи. Писанка Сонце вважалася чи не
найстарішою й найголовнішою, адже присвячувалася богові Сонця. Символом його
був кінь. Така писанка причаровує Сонце для добра і життя на землі, возвеличує
його в різноманітній символіці триног, рож, променів і ін. [ ]. Дослідник бойківських писанок М.Скорик
вважає орнамент писанок у вигляді зірки одним із найпопулярніших. З цим
орнаментом пов'язана конкретна форма зображення - це маленьке коло по центру,
від якого відходять крапкоподібні промені.
Особливо поширеним на
бойківських писанках було зображення спіралі (або «кривульки»), що
символізувало у предків «нитку життя», вічність сонячного руху. Як відзначав Б.
Рибаков, зображення спіралі виникло у землеробських племен ще в добу енеоліту,
як символічне відображення руху сонячного світила по небосхилу. Інші вчені
пояснюють мотив спарених спіралей, як символ поділу всієї природи: правий
завиток - розвиток, зростання, ранок, весна; лівий - зменшення, старіння,
вечір, осінь. Зародження спіралі пов'язують також з першою прикрасою людини
енеоліту, якій вдалося зробити з міді спіральний дротик.
На бойківських писанках, крім солярних
знаків досить часто зустрічалися і так звані «громові» знаки, зокрема малюнок у
вигляді зигзага – «кривульки». Цей знак у давнину в орнаменті був символом
блискавки. Його відтворено на амулетах-топірцях, присвячених богу грому і
блискавки у слов'ян - Перуну.
Таким чином, кожен орнамент, знак на писанці
мав свій символ - сонце, зорі, спіралі - кривульки, свастика, сорок клинців та
інші - це закодовані наші обереги (в яких відбито рудименти культу небесних
світил), що додають сили, приносять радість, застерігають від злих духів.
Триєдиний
соляно-люнарно-астральний культ збережений у великодній обрядовості бойків і у
формі ритуальної випічки – паски, та її оздобленні. Так, на великодніх пасках
були вироби з тіста у вигляді восьмикутної зорі (ассирійської), по чотирьох
рогах довкола зорі були зображення місяця (очевидно чотирьох його фаз у вигляді
чотирьох вужиків,а вуж також уособлювався з символом місяця). Культ небесних світил простежується аналогічно
й у День св. Андрея. «Задля андріївських вечорниць печуть круглу паляницю, або
«короля», калету, обмазують її медом і завішують на шнурку посеред хати , кожен
намагається її вкусити. Це символ трьох
астральних світил – місяця, сонця і зорі. Сама паляниця – символ сонця,
надкусана калета се символ меншіючого місяця…».
З культом Сонця
пов’язані обряди періоду від свята Купала до Петрівки. «У святах літнього циклу
– русальному тижні, святі Купала, наступних днях спостерігається поклоніння як
Сонцю, так і жіночому божеству, пов’язаному з Землею та Водою. Ймовірно, богиня
земних і небесних вод шанувалась як дружина Сонця і саме під час літнього
сонцестояння відбувалось свято священного шлюбу сонця і води», - писав Б.
Рибаков у праці «Язычество древних славян».
Змагання юнаків у силі та спритності в свято
Купала, імітація бою в юнацьких танцях наводить на думку, що, можливо, в давнину
поклонялись сонцю і як покровителю Воїнів-захисників [ ]. Важливим атрибутом
свята є «крокове колесо» ‑
прикрашена жердина із колесом на горі, що є символом Сонця і, водночас, рухомої
небесної сфери. Водночас, символами сонця виступали дівочі сплетені вінки з
прилаштованими запаленими свічками. Солярний характер цього циклу свят
підтверджується також тим, що на Петрівку відбувалось «прощання з сонцем».
Рудименти древнього
обожнювання небесних світил зберігались в повсякденному житті бойків в п.п. –
сер. ХІХ ст. У родинно-обрядовій поезії
(зокрема колядках та щедрівках, весільних піснях) для позначення кожного з
членів роду, родини використовуються астральні символи: господар – Місяць,
господиня – Сонце або зірка, діти – зірки. Дівчину символізує зоря, а парубка –
місяць. Поширеність солярної, лунарної і астральної символіки у фольклорі і
обрядовості вказує на дуже важливу роль Сонця, Місяця і Зорі у житті
українських горян.
Член «Руської трійці»
І. Вагилевич зафіксував звичай вітання вранішнього сонця на Бойківщині.
Дослідник залишив повідомлення, що весною 1834 р. на дорозі з Ярослава до
Пшеворська він зустрів селянина. Було це
перед сходом сонця. Коли сонце почало показуватися з-за небосхилу, селянин
повернувся до нього лицем, зняв шапку, тричі перехрестився і вдарив три
поклони, потім, обтерши собі гунею лице знову вдарив три поклони і три рази
перехрестився, аж тоді подався в дальшу дорогу. Давня народна міфологема сонця
у поєднанні з пізнішими християнськими віруваннями привернула увагу молодого
дослідника і під час його перебування у Синевідському Вижньому (тепер Верхнє
Синьовидне Сколівського р-ну на Львівщині) в середині 30-х років. І. Вагилевич
вказував на побутування серед бойків молитов в яких сонце і місяць згадувались
як божества. Вчений записав, що селянин, у якого він ночував, приказуючи дитині
вечірню християнську молитву, додавав ще такі слова: «Перед богом сонцем, судилице,
царице».
«Хрестилися і до
молодика і до полного», тобто на Бойківщині існував звичай, коли хтось побачить
уперше молодий місяць, то повинен перехреститися, щоб щастило упродовж усього
нового календарного місяця. Таке обожнювання персоніфікованого місяця зумовило формування
низки заборон і рекомендацій щодо нього: небажано, щоб місяць світив у вікно,
коли людина спить; показувати пальцем на місяць гріх – всохне палець, але якщо
вже покажеш, то прикуси палець.
На Бойківщині, після
народження дитини відвідувати породіллю жінки мали з хлібом (символ сонця). На
бойківському весіллі «щоби з’єднати боже благословення для новоженців приносить
їх рідня Богові жертву під видом коровая. Але коровай це заразом образ сонця
продуманого як божество і пливучого в уяві народу як конкретне сонце по
небозводі». В поховальній обрядовості свічка – це символ світла, тепла,
чистоти.
В державах слов’ян
Сонце шанувалось не лише як джерело тепла, світла, врожаю, а й як покровитель
влади, закону та правопорядку. Ще у кін. ХІХ ст. українські горяни присягались
Сонцем, і ця клятва вважалась непорушною. Отже, Сонце шанувалось як податель світла, врожаю,
захисник порядку, покровитель центральної, верховної влади.
Місяць для українських горян загалом, і бойків
зокрема – добрий знак, це образ-символ добра, щастя, долі. Він виступає як
володар світу мертвих, повновладний «князь» нічного світу. У багатьох випадках,
наприклад, у лікувальній магії-замовляннях, місяць відігравав вагомішу роль,
ніж сонце. Вважалося, що молодий місяць позбавляв зубного болю. Знахарі
намагалися саме в цей час вишіптувати і
замовляти різні хвороби. «Треба девять раз – «Молодий молодиченьку, красний
паниченку, де ти був?» - «На том світі» - «Шо ти видів?» - «Смерти» - «Шо
Господь робит?» - «По райу ходит» - «А мерци?» - « Їм зуби небольат – ні тобі,
ні мені, ні старому, ні молодому». У замовлянні відбита давня картина світу у
складних взаємозв’язках людина – місяць – світ живих – світ мертвих
–Всесвіт.
Діалог побудований на паралелізмі (у мерців зуби не болять – то і в живих не
будуть боліти), який покладений в основу магії подібності.
В основі іншого замовляння закладено код одужання: «Місяцю
Володимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й
невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими; як корова
за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же,
Боже, щоб так за мною нарожденною (ім’я) Іван плакав».
Зростання всього живого було співвіднесене зі
збільшенням молодика, а уповільнення рослинних
процесів – зі зменшенням, старінням. Такі вірування зафіксовані
в деяких населених пунктах на Бойківщині: «Колісь мойа мати сеяла огірки, йак
починає месац сходить, молодий, шче й удосвіта. То вони родючі тоди. Йак
молодик вилазит, так і гурочок вилазит».Як бачимо з наведеного опису, багато господарських
процесів були поєднані з актами аграрної магії подібності, яка ґрунтується на
уявленнях про небесні світила.
Побутували на Бойківщині вірування в залежність долі чи характеру
людини від фази місяця в момент її народження. Так, людина, народжена в молодик,
мала
все життя зберігати «моложавість», свіже обличчя, а
народжена на ущербі все життя має похмуре
обличчя і буркотливу вдачу.
Заслуговують на увагу також метеорологічні прикмети,
пов’язані з місяцем. У давнину передбачення погоди часто ґрунтувалися на
спостереженнях окремих явищ життя природи та спиралися на циклічно повторювані
процеси. Такі явища природи, як кола або промінчики навколо місяця, були
незрозумілі нашим предкам, але при цьому їх пов’язували з близькою зміною
погоди. Це відбито і в зафіксованих метеорологічних прикметах сучасного
бойківського села: «Дивимосє, як промінчики – то на вітер; місяць обкруглився –
то негода буде», «Помутненнє, у тумани – то буде негода». Крім того, для
прогнозування погоди здавна враховували положення молодика в небі, де важливим
був кут нахилу осі молодого місяця щодо горизонту. У різних варіантах ця
прикмета побутує й донині: «Ждали молодика, то уже боком рожкі, то кажут –
ведро з водов спаде значит негода буде. Але отакій стой ач та тонентій – то
погода, погордливий. То ми уже заглядаємо, спаде ведро – негидливий, а йак
угору рожкі – погордливий в болшинстві. Йак опущений молодик, то невгод буде,
будут дошці. А йак не – то угору піднятий. Йак молодик та донизу рожкі – то
буде дошч. Йак доверху – то буде погода».
Здавна незвичні явища на небі дивували наших
пращурів. Затемнення як сонця, так і місяця вважали провісником недоброго,
ознакою нещасть. У сучасних віруваннях тривога чи страх місячного затемнення не
збереглися. Імовірно, це пов’язано з доступністю знання про природу цього
явища.
Вранішня або ранкова
зоря, вечірня зоря, зірка, зоряниця, зірниця, вечірниця, як шанобливо називали
планету Венеру, символізувала народження світанку і початок вечірньої пори, а в
ширшому значенні – була віщункою людської, особливо жіночої, долі. Зоря
уявлялась на Бойківщині як сестра або дружина Місяця. Зірниця у
народнопоетичній творчості часто виступає як символ дівчини.
На Бойківщині побутують
уявлення про подібність небесної сфери і небесного життя до землі і земного
життя. Так, бойки здавна вірили, що кожна людина має свою іменну зірку, яка
супроводжує її все життя. При народженні дитини зірка запалюється на небі, а
коли людина вмирає, то вона падає і згорає. Людська доля залежить від того, під
якою зіркою вона народилась: «Є така планета на небі, що як чоловік під нею
народиться, то буде щасливий, а під іншою – буде бідувати. А є знову така
планета, що як чоловік під нею народиться, то здається, здоров і нічого йому не
хибує, а нараз щось таке на нього нападе, що мусить йти блудом, світами…А не
один під такою планетою народиться, що побачить, то мусить украсти».
Отже, на території
Бойківщини яскраво простежуються залишки культу небесних світил у календарній
та родинній обрядовості, що було тісно пов’язане з циклічними змінами у
природі. Сонце вважалося «царем неба», «оком Божим», Місяць – «нічним Божим оком». Сонце переважно
виступало як жіноче начало, а Місяць –
як чоловіче. За давніми віруваннями, Сонце вважалося центром світу та
джерелом життя, Місяць же виступав як володар світу мертвих, повновладний
«князь» нічного світу. Ці астральні світила глибоко вшановувалися бойками,
однак варто відзначити, що у багатьох випадках, наприклад, у лікувальній магії-замовляннях,
Місяць відігравав вагомішу роль, ніж Сонце. У народній традиції зірки, як і
Місяць, були наділені сакральними властивостями. Вечірня й ранкова зоря
уявлялась благовісницею щасливого родинного життя, що породжувало численні
анімістичні вірування в її надприродну силу. До Зорі, як і до Місяця, за
допомогою молитв-заклинань найчастіше зверталися жінки і дівчата. З Вечірницею
пов’язано чимало обрядів, повір’їв, прикмет.
Зображення астральних і
космогонічних символів сьогодні, можна зустріти у геометричному, рослинному і
зооморфному орнаменті прикрас, одягу (вишивка), житла, писанках, що свідчить
про неперервність української культурної традиції, пов’язаної з міфологічними
уявленнями давніх слов’ян.